У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Чи випадкова була пожежа, що виникла поблизу місцевого Клюбу письменників, а чи зайнялося в результаті підпалу — це питання нині вже нікого не хвилює. Ясно одне: у тому полум’ї згоріли не лише архіви ВАПЛІТЕ та інших радянських літугруповань, але й літературні репутації. Складніше виглядає справа з рукописами: одні стверджують, нібито вони всупереч широко цитованому тут Булґакову також згоріли, інші нахабно заявляють, що ніяких рукописів не було. Що начебто пожежа знищила не стільки надії, скільки докази. Докази непроглядної номенклятурности українського письменства 1920—30-их років, його кричущої бездарности у вигляді численних «вершників» та «мазайлів» або у кращому випадку його безпросвітної сірости.

Час, як знати, вимірюється публікаціями. До М. Грушевського, і тоді, коли М. Хвильового не видавали. Від початку 1990-их років, коли у відродженому в Харкові «Українському Засіві» вперше після п’ятдесятилітньої перерви почали друкуватися твори А. Любченка «окупаційного» періоду, і зокрема його «Щоденник», минув не час, а ціла епоха обернення речей. По-перше, розвалилася Імперія, змінивши долі і біографії. У місцевому Молодіжному парку відшукали могилу М. Хвильового — офіційні нащадки тих, хто його допіру цькував; у тамтешньому Літмузеї швиденько проголосили «національним героєм» пролеткультівця М. Куліша та іже з ним; у вимерлому Будинку «Слово» виставили «літературний» піонерський пост біля квартири К. Гордієнка. («Ну, Кость Гордієнко, — згадується при тому „Щоденник“ А. Любченка, — завжди був людиною неповноцінною, справляв враження недорозвиненого, притурканого, заляканого, взагалі… трохи псих»).

Аркадій Любченко. Київ, 1930-ті роки

Що ж до постаті самого А. Любченка, а також його місця в історії літератури, то навіть за часів «незалежної» евфорії нічого не змінилося, і, переінакшивши горопашного О. Веретенченка, вільно було зазначити, що «усім прощається на світі, і тільки Любченкові — ні!» У даному випадку спрацьовує специфіка масової свідомости, коли за Любченком, наче голодний вовк (BOB?), пантрує небезпека стати рабом однієї теми. Перетворитися на суму людини і ярлика, адже харизматичність автора «Щоденника» очевидна.

А. Любченко не був, як знати, на фронті. Слідом за Д. Нитченком, він цілком доречно міг би спитатися: «За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід?» І тим не менш, після війни він «пішов по життю» «навіть після смерти! — з наличкою „коляборанта“ і „запроданця“». Ось так пише людина, пише і в якийсь момент стає заручником теми, без огляду на будь-які свої попередні «вертепи»…

Якось уже воно склалося, що вихід друком «Щоденника» А. Любченка окремою книжкою в Україні наприкінці 1990-их років співпав з появою ґрунтовного дослідження В. Гайдабури «Театр, захований в архівах», присвяченого сценічному мистецтву в Україні у 1941—44 роки, а також зі з’явою книги другої спогадів Г. Костюка «Зустрічі і прощання», видрукуваної в журналі «Кур’єр Кривбасу», що починається з опису часів воєнного лихоліття. Можливо, це невипадково, і «нам все треба знати про другу світову війну, навіть з такої контроверсійної точки зору», як значить Ю. Луцький у передмові до «Щоденника» А. Любченка. Адже постійне відновлення пам’яти, що називається культурою, здійснюється не за рахунок державної політики, а завдяки зусиллям окремих людей.

Хоч автор сих рядків, перечитуючи виданий в Україні «Щоденник» А. Любченка, подарований сином письменника якраз напередодні чергової річниці «звільнення Харкова від німецько-фашистських загарбників», і щоразу здригаючись при тому від вибухів ювілейного салюту, має необережність у те «відновлення пам’яти» не вірити. Адже столітній ювілей Любченка так і залишився нереалізований, а його твори воєнного періоду так і не були видрукувані. І все частіше, пишучи про це у «звільненій» та «незалежній» Україні, посеред офіційних свят і церемоній, вчуваєш знайоме, телефонно-булґаківське: «Варенухо? Не носи ніде телеграми…»

Несвідомий Свідзінський

Слава поета, зрештою, залежить від завзяття чи апатії поколінь безіменних людей, які піддають її випробуванню у затишку бібліотек.

X. Л. Борхес

З усього написаного Володимиром Свідзінським не зберігся саме той твір, який зіграв вирішальну ролю в його житті. Це він сам. Рукописи, на жаль, горять добре. Принаймні у передвоєнному Харкові, де за їхнім знищенням наглядають відповідальні особи на кшталт Ю. Смолича. Залишаються попіл і дим — себто міт, згідно з яким «літературна репутація» згаданих літературознавців у штатському виглядає надзвичайно високою. Кожен загублений чи знищений ними твір ними сприймається за шедевр.

Зрозуміло, що фактична, історична або позичена першооснова не кожній обробці підлягає. Частіше за все, це з’ясовується тоді, коли офіційні прийоми художнього перетворення конкретного життєвого матеріялу суперечать якимсь більш загальним законам життя. Очевидна також непродуктивність прямого співвідношення фактів біографії письменника з сюжетними ситуаціями його творів.

Так уже виходить, що фантазія художника й думка дослідника працюють за різними законами і частіше за все у різних напрямках. Натомість люди, незважаючи на велику кількість розчарувань, потребують «живого» літературознавства: їм важливо зрозуміти, з якою метою письменник брався за перо, чарку чи самогубний револьвер.

Самотність, труд, мовчання

Васильки на засаленном вороте

Возбуждали общественный смех.

Но стихи он писал в этом городе

Лучше всех.

Б. Слуцкий

У жовтні 1925-го року поет Володимир Свідзінський переїздить з Кам'янця на Поділлі до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Позаду в нього — архівно-дослідницька діяльність у Кам'янецькому ІНО, вихід друком першої збірки поезій у місцевій філії ДВУ та інші містечкові досягнення  на кшталт перекладів К. Тімірязєва і В. Короленка. Слід зазначити, що відлік своєї літературної праці колишній семінарист з незакінченою вищою освітою в Київському комерційному інституті також веде з подільського періоду, згадуючи в анкетах, що почалася вона з жовтня 1918-го року на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. Хоч друкуватися поет почав ще від 1912-го року, причому першу публікацію мав не в «Українській хаті», як вважає більшість дослідників, а в російському журналі «Нива».

Володимир Свідзінський

Під описувану пору Харків, уже як «столиця мистецтв», притягував багатьох талановитих приходьків, які згодом, власне, й склали пролеткультівську славу цьому споконвіку міщанському місту. Майже водночас із В. Свідзінським тут об’являються такі непересічні будівничі майбутньої Загірньої комуни в літературі, як М. Куліш, А. Любченко, І. Дніпровський, І. Микитенко, а трохи раніше — М. Хвильовий, В. Сосюра й П. Тичина. Десь далеко позаду в знетямленої слобідської столиці залишився «революційний» період нової культури, коли всі вулиці й будівлі міста були «борознисті від кольорів, кличів, щитів і арок Єрмілова» (В. Поліщук), і В. Сосюра, оспівуючи «червону зиму», ще не виставлявся «повітовим поетом», а Радянська Україна в п’єсах М. Куліша ще не здавалася