Талiсман - Стівен Кінг

— Най благословить Бог «Книгу Доброго Господаря», бо сам би я до такого не додумався.

Вовк знову зиркнув на Джека, а тоді нетерпляче поглянув на небо.

— Вже скоро, Джекі. Ти — стадо. Я маю зачинити тебе всередині.

— Гаразд, — сказав Джек. — Гадаю, і справді маєш.

Ці слова видалися Вовку неймовірно смішними. Заходячись сміхом, поєднаним з виттям, він обійняв Джека за талію, підняв його і поніс через поле.

— Вовк потурбується про тебе, Джекі, — сказав він, проковтнувши власне виття. Він м’яко поставив хлопчика на землю наверху яру.

— Вовку, — сказав Джек.

Вовк роззявив щелепи і взявся чухатись у паху.

— Тобі не можна вбивати людей, Вовку, — сказав Джек. — Пам’ятай про це. Якщо ти пригадав історію, то не забудь також, що не можна вбивати людей. Бо якщо ти вчиниш таке, вони вполюють тебе. Якщо ти вбиватимеш людей, хай навіть одну людину, багато людей прийдуть убивати тебе. І вони дістануть тебе, Вовку. Гарантую. І приб’ють твою шкуру до стіни.

— Жодних людей, Джекі. Тварини пахнуть краще за людей. Жодних людей. Вовк!

Вони спустилися схилом у яр. Джек витягнув замок із кишені й декілька разів просовував його крізь металеве кільце, на якому він висітиме, показуючи Вовку, як користуватися ключем.

— А тоді просунь ключ під дверима, гаразд? — запитав він. — Коли ти перевтілишся назад, я віддам тобі ключ. — Джек зиркнув на нижню частину дверей — між ними й землею лишалося два дюйми.

— Звісно, Джекі. Ти віддаси його мені.

— Тож, що ми робимо тепер? — запитав Джек. — Мені вже зараз іти в хлів?

— Сідай сюди, — вказав Вовк на точку на підлозі за фут від дверей.

Джек зацікавлено глянув на нього, зайшов у хлів і сів. Вовк сів напочіпки за дверима хліва і, навіть не дивлячись на Джека, простягнув руку хлопчику. Джек узяв Вовка за руку. Здавалося, ніби він тримає якусь волохату істоту завбільшки з кролика. Вовк так сильно стиснув руку, що Джек мало не скрикнув — та навіть якби він закричав, навряд чи Вовк почув би його. Вовк знову подивився вгору, і його обличчя виглядало замріяним, мирним і захопленим. За секунду чи дві Джек зміг поворушити долонею, щоб улаштуватися трішки зручніше в лапі у Вовка.

— Чи довго ми сидітимемо так? — запитав він.

Вовку знадобилася хвилина, щоб відповісти.

— До початку, — сказав він і знову стиснув Джекову руку.

9

Ось так вони й сиділи обабіч дверного отвору, годинами без слів, і світло дня нарешті почало гаснути. Останні двадцять хвилин Вовк ледь відчутно тремтів, і коли небо стало темнішим, тремтіння в його руці посилилося. Джек подумав, що так, мабуть, тремтить породистий кінь у стайні перед початком перегонів, очікуючи на постріл і на мить, коли ворота відчиняться.

— Він починає забирати мене, — м’яко сказав Вовк. — І скоро ми побіжимо, Джеку. Хотілося б, що б і ти міг побігти з нами.

Вовк повернув голову до Джека, і хлопчик побачив, що хоча Вовк щиро мав на увазі те, що сказав, але значна його частина мовчки промовляла: «Я міг би бігти і біля тебе, і за тобою, маленький друже».

— Гадаю, нам треба зараз зачинити двері, — сказав Джек.

Він спробував висмикнути руку з Вовкової, однак йому не вдалося звільнитися, аж доки Вовк майже зневажливо не відпустив його.

— Зачинити Джека всередині, зачинити Вовка знадвору. — Вовкові очі на мить спалахнули і стали червоногарячими, як у Елроя.

— Пам’ятай, ти маєш охороняти своє стадо, — сказав Джек. Він відступив назад, всередину хліва.

— Стадо йде в хлів, і замок вішається на двері. Він Не Нашкодить Своєму Стаду. — Його очі більше не випромінювали вогонь і потьмяніли до помаранчевих.

— Повісь замок на двері.

— Забий його Бог, я це і роблю, — сказав Вовк. — Я вішаю Богом забитий замок на Богом забиті двері, бачиш? — Він захряснув двері, миттєво помістивши Джека в темряву. — Чуєш, Джекі? Це Богом забитий замок. — Джек почув, як замок дзенькнув об металеву дугу, а тоді захряснувся, коли Вовк замкнув його.

— Тепер ключ, — сказав Джек.

— Богом забитий ключ, просто тут і просто зараз, — сказав Вовк, і ключ зі скрипом увійшов у замкову шпарину, а тоді вийшов з неї. Уже за мить ключ відскочив від запилюженої землі під дверима на мостини хліва.

— Дякую, — видихнув Джек. Він нахилився і мацав підлогу, доки не знайшов ключ. На мить він так сильно втиснув його в долоню, що мало не вдавив метал у шкіру: синець, форма якого нагадувала штат Флориду, зійде лише за п’ять днів, але в той час він надто турбуватиметься через ув’язнення, аби перейматися цим. Тоді Джек обережно поклав ключ у кишеню.

На вулиці Вовк гучно і часто дихав.

— Ти сердишся на мене, Вовку? — прошепотів він крізь двері.

Кулак важко вдарив у двері.

— Ні! Не серджусь! Вовк!

— Гаразд, — сказав Джек. — Жодних людей, Вовку. Пам’ятай про це. Інакше вони вполюють тебе і вб’ють.

— Жодних люУУУУУУ-АААААУУУУУУ!

Слово обернулося на протяжне, мелодійне виття. Тіло Вовка вдарилося об двері, і його довга, вкрита чорним хутром лапа промайнула в щілині під ними. Джек знав, що Вовк треться об двері хліва.

— Не серджуся, Джеку, — прошепотів Вовк так, ніби власне виття збентежило його. — Вовк не сердиться. Вовк жадає, Джеку. Це вже скоро, так, забий Боже, скоро.

— Я знаю, — сказав Джек, і враз відчув, що зараз заплаче: він би хотів обійняти Вовка. А ще більше він хотів, аби вони затрималися на кілька днів на тій фермі, і щоб це він зараз стояв біля погреба, а Вовк сидів у безпечній в’язниці.

Дивна, тривожна думка пронизала його свідомість: «Вовк і так був у безпечній в’язниці».

Ноги Вовка зникли за дверима, і Джек подумав, що вони стали вужчими, стрункішими, пружнішими.

Вовк зарохкав, віддихався і знову зарохкав. Він відійшов від дверей і видав якийсь звук на кшталт «А-а-а-аа».

— Вовку? — гукнув Джек.

Джека оглушило пронизливе виття — Вовк вийшов із яру.

— Будь