Талiсман - Стівен Кінг

Скоро Вовк завив кілька разів поспіль — та чи був то крик звільненої істоти, чи відчайдушний лемент того, хто з’ясував, що досі у в’язниці, Джек сказати не міг. Печальні, дикі і дивовижно красиві крики бідного Вовка здіймалися в осяяне місяцем повітря, ніби нічний серпанок. Джек не знав, що тремтить, аж доки не охопив себе руками і не відчув, як вони вібрують біля грудей, які, здавалося, також вібрували.

Виття затихало і віддалялося. Вовк біг за Місяцем.

10

Три дні й три ночі Вовк перебував у невпинній гонитві за їжею. Від світанку і до півдня він спав у ямці, яку знайшов під поваленим стовбуром дуба. Попри Джекові побоювання, Вовк зовсім не почував себе ув’язненим. Ліс на тому боці поля був широким і наповненим природним вовчим раціоном. Миші, кролики, коти, собаки, вивірки — він легко все це знаходив. Він міг наїстися у своє задоволення в лісах аж до наступного Перевтілення.

Але Вовк біг за Місяцем, і він не міг обмежувати себе одним лісом, як і не міг спинити трансформацію. Він біг за Місяцем околицями і пасовиськами, повз окремі приміські будинки й недобудованими дорогами, на яких бульдозери й велетенські асиметричні катки стояли, мов сонні динозаври. Весь його розум втілився в нюх, й не буде перебільшенням сказати, що його чутливий і вірний ніс став бездоганним. Він міг не тільки вчути курник, повний курей, за п’ять миль від себе і відрізнити їхні запахи від духу корів, свиней і коней на тій самій фермі — бо це елементарно — він нюхом відчував, коли кури рухаються… Він міг винюхати, в кого із сонних поросят пошкоджена нога, а в кого з корів запалене вим’я.

І цей світ — хіба ж не Місяць цього світу вів його? — більше не смердів хімікатами і смертю. У мандрах йому трапився давніший, примітивніший порядок буття. Він вбирав те, що лишилося від прадавньої солодкості землі та її сили, лишилося від чеснот, які єднали землю з Територіями. І навіть коли він натрапляв на людське помешкання, коли ламав хребта свійському собаці, рвав його на хрящуваті шматки, які заковтував цілими, Вовк відчував чисті холодні потоки, що пливуть глибоко під землею, відчував блискучі гірські сніги десь далеко на заході. Це місце здавалося ідеальним для перевтіленого Вовка, але якби він вбив хоч одну людину, то був би проклятий.

Він не вбив жодної людини.

Можливо, через те, що жодної й не бачив. За три дні Перевтілення Вовк вбивав і пожирав представників усіх інших форм життя, наявних у східній Індіані, включно зі скунсом і цілою родиною рисей, що мешкали у вапняковій печері у пагорбі за дві долини від нього. У першу ніч у лісі він упіймав кажана. Істота летіла низько, тож Вовк відкусив їй голову, а тоді заковтнув тільце, яке ще ворушилося. Через його горлянку пройшли цілі дивізіони свійських котів, зграї собак. Із дикою, зосередженою радістю він за одну ніч винищив великий загін свиней, завбільшки з міський квартал.

Але двічі з якихось таємничих причин він не зміг вбити свою здобич, і це також змусило його почуватися, як удома, у світі, яким він сновигав. Це пов’язано з місцевістю, а не з певними абстрактними чи моральними принципами — на перший погляд, у цих місцях не було нічого незвичайного. Одним виявилася галявина в лісі, куди він загнав кролика, а іншим — неохайний задній двір ферми, у якому лежав і скімлив прив’язаний до стовпа пес. Варто було Вовку поставити лапу на це місце, як шерсть на ньому ставала дибки й електричні розряди пронизували його хребет. Ті місця — священні, а в священних місцях Вовк не може вбивати. Ось і все. Як і всі святині, вони виникли давним-давно, настільки давно, що для опису їх варто скористатися словом «прадавній», саме прадавньою була криниця часів, яку Вовк відчув на задньому дворі ферми та на маленькій галявині, щільне нашарування років на маленькій потужній ділянці. Вовк просто відступав від священного місця і рушав деінде. Як і крилаті люди, яких бачив Джек, Вовк жив таємницею, тому легко сприймав такі дивовижі.

А ще він не забував про свої обов’язки відповідно Джека Сойєра.

11

Сидячи в зачиненому хліві, Джек гостріше, ніж будь-коли в житті, опинився сам на сам зі своєю свідомістю і темпераментом.

Єдиними меблями в хліві була маленька дерев’яна лавка, а єдиною розвагою — журнали десятирічної давнини. Та й ті він не міг читати, оскільки в хліві не було жодних вікон, а єдине світло — це вузенька смужка сонця, що сяяла під дверима рано-вранці; йому було складно навіть просто роздивлятися малюнки в тих журналах. Слова — лише сірі черв’яки, не придатні до розшифрування. Він і гадки не мав, як зможе пережити наступні кілька днів. Джек підійшов до лавки, боляче вдарившись об неї коліном, і сів думати.

Однією з перших речей, усвідомлених Джеком, було те, що час у хліві плине інакше, ніж назовні. За межами хліва секунди бігли швидко, зливаючись у хвилини, які потім оберталися на години. Цілі дні й тижні цокали, як метроном. У хліві ж секунди вперто відмовлялися рухатися — вони розтягувалися до гротескних секунд-монстрів, секунд-Пластикменів[171]. Зовні година може вже минути, доки чотири чи п’ять секунд у хліві роздуватимуться і набрякатимуть.

А друга річ, яку збагнув Джек, — думання про повільний біг часу тільки погіршує все. Варто тобі зосередитися на тому, що секунди плинуть повільно, як вони взагалі відмовляються рухатися. Тож він міряв кроками виміри своєї камери, щоб вирвати свідомість із вічності секунд, із яких складають три дні. Ставлячи одну ногу перед другою, він з’ясував, що розміри хліва — приблизно сім футів на дев’ять. Принаймні досить місця, аби випростатися вночі.

Якщо він обійде хлів усередині по периметру, то його шлях становитиме приблизно тридцять два фути. Якщо обійде по периметру хліва сто шістдесят п’ять разів, здолає милю.

Хай він і позбавлений можливості їсти, але ж ходити він може. Джек зняв годинник і поклав у кишеню, пообіцявши собі, що дивитиметься на нього лише в разі крайньої потреби.

Він уже був здолав одну четверту першої милі, коли пригадав, що в хліві не було води. Ні їжі, ні води. Йому спало на