Талiсман - Стівен Кінг

— Ні, — сказав Джек, — вони точно ніколи не вбивають Во́вків. — Слова не подіяли.

Вовк схопився за руку Джека — його пальці тремтіли.

— Вовку, будь ласка, відпусти мене, — заблагав Джек. — Він вирішить, що це дивно.

Рука Вовка опустилася.

Поки патрульна машина наближалася до них, Джек поглянув на фігуру водія, обернувся і відійшов на кілька кроків убік, щоб поспостерігати за Вовком. Побачене впевненості йому не додало. За кермом сидів коп із широким, схожим на тісто деспотичним обличчям; на місці вилиць у нього виднілися синювато-сірі шари жиру. А на обличчі Вовка відбився жах. Очі палахкотіли, ніздрі роздувалися, він шкірив зуби.

— Тобі справді сподобалася поїздка в кузові тої вантажівки? — спитав Джек.

Жах трохи втамувався, і Вовку майже вдалося видавити усмішку. Поліційне авто промчало повз — Джек зрозумів, що водій озирнувся, вивчаючи їх.

— Усе гаразд, — промовив хлопчик. — Він їде далі. Усе чудово, Вовку.

Він обернувся, коли раптом почув, що гуркіт поліційного авто знову наростає.

— Копіціант повертається!

— Напевно, повертається в Каюгу. Давай роби, як я. Не витріщайся на нього.

Вовк та Джек почвалали далі, вирішивши ігнорувати машину, яка, здається, навмисне плелася за ними. Вовк чи то застогнав, чи то завив.

Авто виїхало на дорогу, проїхало повз них, спалахнуло гальмівними вогнями і, спинившись поперек дороги, заблокувало друзям шлях. Офіцер розчахнув дверцята і поставив ногу на землю. Тоді підвівся із сидіння. Зростом він був приблизно з Джека, а вся вага містилася в обличчі та животі: ноги — тонкі й кістляві, а руки та плечі — як у звичайної людини. Черево, заховане в коричневу уніформу звисало з обох боків широкого коричневого ременя, наче п’ятнадцятифунтова індичка.

— Просто вмираю від нетерплячки, — сказав коп, спираючись рукою на відчинені дверцята. — Яка там у вас Історія? Коліться.

Вовк відступив за Джека, втягнув плечі, а руки засунув глибоко в кишені комбінезона.

— Ми йдемо у Спрінгфілд, офіцере, — сказав Джек. — Ми голосували, хоча, здається, нам не треба було цього робити.

— Тобі здається, що не треба було. Трясця. А хлопець, що намагається сховатися у тебе за спиною, то вукі[174], чи хто?

— Він мій кузен. — Джек скажено швидко думав. Історію треба було підлаштовувати під Вовка. — Мені треба довезти його додому. Він живе в Спрінгфілді з тіткою Гелен, я маю на увазі з моєю тіткою Гелен, тією, що шкільна вчителька. У Спрінгфілді.

— Що він накоїв, утік звідкись?

— Ні, ні, нічого такого. Це було просто…

Коп втупив у них нищівний, позбавлений жодних емоцій погляд.

— Імена?

Хлопчик зіткнувся з дилемою: Вовк точно називатиме його Джеком, байдуже, яке ім’я він назве копу.

— Мене звуть Джек Паркер. А його…

— Зажди. Хай цей тупак сам мені скаже. Ну ж бо. Ти пам’ятаєш своє ім’я, придурку?

Вовк зіщулився за Джеком, вдавлюючи щоки в плечі. Він щось пробурмотів.

— Не чую тебе, синку.

— Вовк, — пролунав шепіт.

— Вовк. Мені, певно, треба було здогадатися. А прізвище яке? Чи вони просто дали тобі номер?

Вовк заплющив очі й стиснув ноги.

— Ну ж бо, Філе, — промовив Джек в надії, що це одне з тих імен, які Вовк міг би запам’ятати.

Але щойно він замовк, Вовк здійняв голову, вигнув спину і загорлав:

— ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК ВОВК!

— Ми часом кличемо його Джеком, — втрутився хлопчик, розуміючи, що вже пізно. — Це тому, що він мене дуже любить. Іноді я єдиний, хто може дати йому раду. Я, коли довезу його додому, певно, залишусь на кілька днів у Спрінгфілді, щоб переконатися, що він нормально освоївся.

— Мене вже нудить від твого голосу, Джекі. Чому б тобі й старому доброму Філу-Джеку не сісти на заднє сидіння? Ми поїдемо в місто і в усьому розберемося. — Коли Джек не ворухнувся, поліціянт поклав руку на руків’я величезного револьвера, що звисав з його ременя. — Лізьте в машину. Він перший. Я хочу дізнатися, чому ви опинилися за сотню миль від дому в навчальний день. У машину. Негайно.

— Офіцере, — почав Джек, а Вовк за його спиною прохрипів:

— Ні! Не можу.

— У мого кузена з цим проблеми, — продовжив Джек. — У нього клаустрофобія. Маленькі приміщення, особливо кабіни авто, доводять його до божевілля. Ми можемо їздити лише пікапами, щоб він був у кузові.

— Лізьте в машину, — гаркнув поліціянт.

Він ступив уперед і відчинив задні дверцята.

— НЕ МОЖУ! — заволав Вовк. — Вовк НЕ МОЖЕ! Смердить, Джекі, там смердить. — Ніс і губи у нього смикались.

— Або ти його запхнеш в машину, або я, — зашипів коп до Джека.

— Вовку, це буде недовго. — Джек потягнувся до Вовкової руки. Неохоче Вовк дозволив схопити себе. Джек потягнув його до заднього сидіння поліційної машини. Вовк буквально насилу волік ноги по асфальту.

На якусь мить здавалося, що все вийде. Вовк опинився достатньо близько, щоб торкнутися дверцят. Тоді він здригнувся всім тілом. Уп’явся обома руками в дверну раму. Здавалося, що він зараз відірве половину даху, як цирковий силач роздирає навпіл телефонний довідник.

— Будь ласка, — тихо сказав Джек. — Ми мусимо це зробити.

Але Вовк перелякався. Його переповнювала огида до того, що він унюхав. Він скажено трусив головою. Слина текла з його рота і крапала на дах авто.

Поліціянт обійшов Джека і зняв щось з ременя. Хлопчик лише встиг помітити, що це не револьвер, перш ніж коп зі знанням справи вдарив Вовка в основу черепа палицею. Верхня частина тіла Вовка впала на дах машини, і Вовк граційно сповз на запорошену дорогу.

— Стань з іншого боку, — сказав коп, чіпляючи палицю до ременя. — Нам таки треба затягти цей великий мішок з гівном у машину.

Через дві або три хвилини після того, як вони двічі упускали важке безтямне тіло Вовка на дорогу, вони їхали до Каюги.

— Я вже знаю, що трапиться з тобою і твоїм тупим кузеном. Якщо він і справді твій кузен, в чому я сумніваюся, — коп поглянув на Джека в дзеркальце заднього виду, і його очі наче вмочили у свіжу смолу.

Уся кров