Талiсман - Стівен Кінг

— Воген, — сказав Джек, і червоногарячі рум’яна залили щоки, наче його била пропасниця.

— Гаразд, — кивнув суддя.

Вовк захитав головою, кліпнув і поклав руку Джеку на плече.

— Приходиш до тями, синку? — спитав суддя. — Можеш назвати мені свій вік?

Вовк знову кліпнув і поглянув на Джека.

— Шістнадцять, — відповів Джек.

— А тобі?

— Дванадцять.

— Он як! Я вважав, що ти на кілька років старший. Іще одна причина, чому тобі треба допомогти, поки ти не вскочив у якусь халепу. Що скажеш, Френкі?

— Амінь, — промовив коп.

— Ви, хлопчики, повернетеся сюди за місяць, — сказав суддя. — Поглянемо, чи покращає ваша пам’ять? Чого у тебе такі налиті кров’ю очі?

— Їм трохи дивно, — сказав Джек, і коп загавкав.

Через секунду хлопчик збагнув, що той сміявся.

— Забери їх, Френкі, — сказав суддя. Він уже тягнувся до телефону. — Через тридцять днів ви будете зовсім іншими, хлопці. Повірте мені.

Коли вони спускалися сходами будівлі муніципалітету з червоного каменю, Джек спитав Френкі Вільямса, чому суддя цікавився їхнім віком. Коп спинився на нижній сходинці і повернувся, щоб пронизати Джека своїм гострим поглядом.

— Сонячний старигань зазвичай приймає хлопчаків з дванадцяти років і відпускає в дев’ятнадцять, — він ощирився. — Хочеш сказати, що ніколи не чув його по радіо? Він наша найбільша знаменитість. Певен, що про старого Сонячного Ґарднера знають навіть у Дейлвіллі.

Зуби у копа були маленькими, безбарвними і кривими.

3

Через двадцять хвилин вони знову опинилися на сільській дорозі. Як не дивно, але Вовк заліз на заднє сидіння поліційної машини майже без заперечень. Френкі Вільямс відчепив палицю і спитав: «Хочеш іще, урод йобаний? Хтозна, може клепки побільшає?» Вовк затремтів, знову засопів, але поліз за Джеком у машину. Він миттю затулив ніс рукою і заходився дихати ротом.

— Ми втечемо звідти, Вовку, — прошепотів Джек другу на вухо. — Кілька днів — і ми зрозуміємо, що робити.

— Не базікати, — долинуло з переднього сидіння.

Джек невідомо чому розслабився. Він був певен, що їм пощастить утекти. Він відкинувся на пластикове сидіння, тримаючи Вовка за руку, і милувався полями, що пролітали мимо.

— А ось і він, — крикнув Френкі Вільямс. — Ваш майбутній дім.

Джек побачив дві поєднані між собою стіни, що сюрреалістично виросли серед поля. Височенні (за ними нічого не можна було побачити) стіни «Дому Сонця» увінчувалися трьома рядами колючого дроту, а в цемент було встромлено уламки битого скла. Тепер машина їхала між порожніми полями, обмеженими огорожами, в яких чергувалися колючий і звичайний дроти.

— У них тут шістдесят акрів, — сказав Вільямс. — І скрізь стіни або огорожі — краще повірте. Хлопчики самі їх зводили.

Широка залізна брама, що переривала собою обшир стіни, вела на територію «Дому». Щойно авто повернуло на під’їзну доріжку, вона прочинилася, скорившись якомусь електронному сигналу.

— Камера, — пояснив коп. — Вони чекають на свіжу рибу.

Джек нахилився вперед і притиснувся обличчям до вікна. Хлопчики в джинсових піджаках працювали на довгих полях із обох боків. Копали, загрібали граблями, штовхали тачки.

— Ви, двоє гівнюків, щойно заробили мені двадцять баксів, — сказав Вільямс. — І ще двадцять судді Феєрчайлду. Хіба ж не чудово?

Розділ двадцять перший

«Дім Сонця»

1

Дім виглядав так, наче його зробили з іграшкових дитячих кубиків. Джек подумав, що він розростався в довільному порядку, коли виникала потреба в додатковій площі. Тоді він помітив, що більшість вікон — заґратовані, і громіздка будівля стала миттєво скидатися на в’язницю, а не притулок.

Більшість хлопців на полях відклали свої інструменти, аби подивитися на прибуття поліційної машини.

Френкі Вільямс зупинився на широкому заокругленому завершенні під’їзної доріжки. Тільки-но він вимкнув двигун, як із вхідних дверей вийшов високий чоловік. Склавши руки перед собою, він стояв і дивився на них з горішньої сходинки. Обличчя, обрамлене довгим сивим хвилястим волоссям, здавалося неймовірно молодим — неначе ці різьблені чоловічі риси створювалися або принаймні коректувалися пластичним хірургом. Обличчя чоловіка, здатного продати будь-що, будь-кому і будь-де. Вбрання його було білим, як і волосся — білий костюм, білі черевики, біла сорочка і білий шовковий шарф, пов’язаний на шиї. Коли Джек і Вовк вилізли з заднього сидіння, чоловік у білому витягнув з кишені костюма темно-зелені сонцезахисні окуляри, надягнув їх і з мить розглядав хлопців, перш ніж посміхнувся до них — довгі зморшки розрізали його щоки. Тоді він зняв окуляри і сховав назад у кишеню.

— Добре, — сказав він. — Добре, добре, добре. І де б ми всі були без вас, офіцере Вільямсе?

— Доброго дня, Превелебний Ґарднере, — сказав поліціянт.

— Усе як завжди чи ці двоє нахабних юнаків скоїли кримінальний злочин?

— Волоцюги, — відповів коп. Він поклав руки на стегна і, примружившись, дивився на Ґарднера. Здавалося, вся та білість била йому в очі. — Відмовилися назвати Феєрчайлду справжні імена. Ось цей, більший, — сказав він, показавши великим пальцем на Вовка, — узагалі нічого не сказав. Довелося стукнути його по голові, аби просто запхати в машину.

Ґарднер трагічно похитав головою.

— Чому б не привезти їх одразу сюди, щоб вони могли представитися? А про інші формальності вже ми потурбуємося. До речі, з якої причини ці двоє виглядають, скажімо так, «під шафе»?

— Просто я заїхав великому між вуха.

— Ум-м-ммм.

Ґарднер відступив назад, молитовно склавши руки перед грудьми. Вільямс заштовхнув хлопців по сходах на великий ґанок, Ґарднер нахилив голову, щоб роздивитися новоприбулих. Джек і Вовк піднялися на верхню сходинку й обережно рухалися ґанком. Френкі Вільямс витер чоло і пішов за ними. Ґарднер непевно всміхався, але його очі постійно ковзали туди-сюди між хлопцями.

За мить після того, як щось важке, холодне і знайоме вдарило Джекові в очі, Превелебний знову витягнув окуляри з кишені й надягнув їх. Посмішка досі лишалася непевною і делікатною. Але незважаючи на відчуття фальшивої безпеки, Джек закляк від того погляду — бо вже бачив його раніше.

Превелебний Ґарднер спустив окуляри нижче від перенісся і грайливо зиркнув понад оправою.

— Імена? Імена? Чи могли б ці двоє джентльменів назвати імена?

— Я — Джек, — сказав хлопчик, а тоді замовк: йому не хотілося казати ні слова більше, доки не було в цьому потреби. Здавалося, що реальність згиналася і