Талiсман - Стівен Кінг

— Він, — сказав Вовк. — Він вбиває, Джекі. Батогом. Це одне з його кубел. Жоден Вовк не має бувати в його кублах. І Джек Сойєр тим паче. Ніколи. Нам треба тікати звідси, Джекі.

— Ми втечемо, — сказав Джек. — Обіцяю тобі. Не сьогодні й не завтра — нам треба виробити план. Але скоро.

Вовкові ноги стирчали далеко за-за краю ліжка.

— Скоро.

3

«Скоро», — пообіцяв він, і Вовку потрібна була ця обіцянка. Вовк боявся. Джек не міг сказати, чи бачив Вовк Озмонда на Територіях, але він достоту про нього чув. Озмондова репутація на Територіях — принаймні у Вовковій родині — була навіть гірша за Морґанову. І хоча Вовк і Джек розпізнали Озмонда в Сонячному Ґарднері, Ґарднер не упізнав їх. І, відповідно, цьому було дві можливі причини. Або Ґарднер просто грається з ними, удаючи, що не впізнає, або він був таким самим Двійником, як і Джекова мама: глибоко пов’язаний із мешканцем Території, але не усвідомлює цього зв’язку навіть на інстинктивному рівні.

І якщо це правда — а Джек гадав, що так і є, — то їм із Вовком потрібно вичекати момент для втечі. Вони мали час учитися і спостерігати.

Джек убрався в грубий новий одяг. Чорні квадратні черевики важили по кілька футів і узувалися на будь-яку ногу. Йому довелося прикласти зусилля, щоб переконати Вовка переодягнутися у форму «Дому Сонця». А тоді вони лягли на ліжко. Джек почув, що Вовк захропів, і невдовзі сам задрімав. Уві сні він бачив матір у темряві, вона кликала, кликала на допомогу.

Розділ двадцять другий

Проповідь

1

О п’ятій по обіді коридором пролунав електричний дзвінок — довге, невиразне дзеленчання. Вовк підскочив зі свого ліжка і так сильно вдарився головою об залізну горішню раму, що штурханом розбудив сонного Джека.

Десь за п’ятнадцять секунд дзвінок змовк, і тут заходився кричати Вовк.

Хитаючись, він побрів у куток і схопився руками за голову.

— Погане місце, Джеку! — кричав він. — Погане місце просто тут і зараз. Треба втекти звідси ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ!

У стіну загрюкали.

— Стули пельку, бовдуре!

З того боку долинуло пронизливе кінське іржання.

— Тепер ваші душі осяює сонячне світло. І зважаючи на те, як горлає здоровило, сяє воно добре. — Знову гиготливий, пронизливий сміх, що більше скидався на крик жаху.

— Погано, Джеку! Вовк! Джейсон! Погано! Погано, погано… — Двері відчинялися з обох боків коридору. Джек чув, як гримлять взуті у важкі черевики «Дому Сонця» ноги.

Хлопчик зіскочив із верхнього ліжка, змушуючи себе рухатись. Він відчував, що наближається до реальності звивистим шляхом — ще не прокинувся, але вже й по-справжньому не спить. Рухаючись через маленьку кімнатку до Вовка, він просувався не крізь повітря, а ніби крізь сироп «Каро»[175].

Він почувався таким утомленим… дуже-дуже втомленим.

— Вовку, — сказав Джек. — Вовку, припини.

— Не можу, Джекі, — ридав Вовк, дедалі стискаючи голову руками, наче беріг її від вибуху.

— Ти мусиш, Вовку. Нам зараз треба вийти в коридор.

— Не можу, Джекі, — заливався слізьми Вовк. — Це погане місце, погані запахи…

З коридору, хтось — Джек подумав, що це Гек Баст — закричав:

— На сповідь!

— На сповідь! — крикнув іще хтось, і вже всі підхопили:

— На сповідь! На сповідь!

Це звучало, як дивний футбольний речитатив.

— Якщо ми хочемо втекти звідси, не втративши власні шкури, треба залишатися спокійними.

— Не можу, Джекі, не можу залишатися спокійним, погано…

Їхні двері могли відчинитися будь-якої миті, й тут опинилися б Баст або Сонні Сінґер… а може, й обидва. Вони ж не «вийшли на сповідь», чим би це не було. І хоча новачкам у «Домі Сонця» дозволялося часом відникувати протягом акомодаційного періоду, але Джек вважав, що їхні шанси на втечу зростуть, якщо вони якомога швидше увіллються в систему. З Вовком це було не так просто. «Боже, я шкодую, що втягнув тебе в це, здоровило, — подумав Джек. — Але маємо що маємо. І якщо ми не опануємо ситуацію, вона пануватиме над нами. Тож якщо буду з тобою жорстоким, це на твоє ж благо, — додав він сам про себе. — Я сподіваюся».

— Вовку, — прошепотів він. — Ти хочеш, щоб Сінґер знову почав мене бити?

— Ні! Джеку, ні…

— Тоді тобі краще вийти в коридор разом зі мною, — сказав Джек. — Ти маєш пам’ятати, що від того, як поводишся ти, багато в чому залежить ставлення Сінґера і того хлопця, Баста, до мене. Сінґер побив мене через твої камінці.

— Хтось може і його вдарити, — сказав Вовк тихим, м’яким голосом, але очі його раптом звузилися і помаранчево спалахнули. На мить Джек помітив блиск білих зубів між Вовковими губами — і не тому, що Вовк усміхався: у нього почали рости зуби.

— Навіть не думай про це, — жорстко відрізав Джек. — Так стане ще гірше.

Вовк прибрав руки від голови.

— Джеку, я не знаю…

— Ти спробуєш? — спитав Джек. Він кинув ще один різкий погляд на двері.

— Я спробую, — з тремтінням прошепотів Вовк. У його очах застигли сльози.

2

Коридор верхнього поверху міг би наповнюватися пізньо-вечорнім світлом, але цього не було. На вікнах наприкінці коридору стояв якийсь фільтр — хлопчики могли визирнути надвір, туди, де було справжнє сонячне світло, але всередину воно не проникало. Здавалося, воно падало мертвим на вузькі підвіконня цих великих вікторіанських вікон.

Сорок хлопчиків стояли перед двадцятьма дверима — по десять з кожного боку коридору. Джек та Вовк з’явилися набагато пізніше за решту, але їхнього запізнення не помітили. Сінґер, Баст і двоє інших хлопців знайшли боксерську грушу й ні на кого більше не звертали уваги.

Жертвою став вузькогрудий хлопчак років п’ятнадцяти в окулярах. Засоромлений, він стояв у центрі уваги зі спущеними до чорних черевиків чіносами. Трусів на ньому не було.

— Ти вже перестав? — спитав Сінґер.

— Я…

— Стули пельку! — закричав інший хлопець із компанії Сінґера і Бласта. Усі четверо носили блакитні джинси, а не чіноси, і чисті білі светри під горло. Джек потім дізнався прізвище того, хто кричав, — Ворвік. А четвертого