Талiсман - Стівен Кінг
Міцні дубові двері, вбудовані у трав’янистий пагорб, скидалися на казкові, і вели вони в кімнату без стелі і дверей — у підземну кімнату, в печеру, з якої жодна істота не вибереться менше ніж за місяць. Льох стримає Вовка, а земляна підлога і стіни дозволять йому не поранитися.
От тільки порожній будинок з льохом зостався тридцять чи сорок миль позаду. Їм нізащо не вдасться повернутися туди за час, який лишився до сходу Місяця. Та й чи захоче Вовк пробігти сорок миль для того, щоб його зачинили в безлюдний карцер без їжі перед Перевтіленням.
Зважмо й на те, що минуло вже багато часу. Може, Вовк уже підійшов так близько до межі, що відмовиться від будь-якого ув’язнення? Що, як жорстокий, пожадливий бік його вдачі вже виліз назовні і тепер роздивлявся цей дивний новий світ, цікавлячись, де тут ховається їжа? Великий замок, який от-от розірве шви Джекової кишені, виявиться непотрібним.
Раптом Джек збагнув, що може повернути в інший бік. Піти назад до Дейлвілла і продовжити свій шлях. За день чи два він буде біля Лейпела чи Сісеро, можливо, зможе попрацювати півдня в продуктовому магазині чи влаштуватися на кілька годин поденником на ферму, заробити кілька доларів чи поцупити один-два обіди і за кілька днів швидко дійти до кордону з Іллінойсом. В Іллінойсі буде легко, подумав Джек. Він не знав, як збирається це зробити, але був певен, що зможе дістатися до Спрінгфілда і Школи Тайєра за день чи два після того, як потрапить на територію Іллінойсу.
А ще, коли до хліва лишалося десь чверть милі, збентежений Джек думав про те, як же буде пояснювати присутність Вовка Річарду Слоуту? Давньому другу Річарду Слоуту, у круглих окулярах, краватці і охайно зашнурованих черевиках з кордованської шкіри? Абсолютно раціональному Річарду Слоуту, дуже розумному, але впертому. Він уважав, що те, чого ти не можеш побачити, не існує. У дитинстві Річард ніколи не цікавився казками, він був байдужим до діснеєвських фільмів про хрещених фей, які перетворювали гарбузи на карети, та злих королев із балакучими дзеркалами. Такі вигадки були надто абсурдними, щоб зацікавити шестирічного (чи восьмирічного, чи десятирічного) Річарда — на відміну, скажімо, від фотографії електронного мікроскопа. Річард з ентузіазмом грався кубиком Рубіка, який складав менше ніж за дев’яносто секунд, але навряд чи він міг сприйняти шістнадцятирічного вовкулаку зростом у шість футів п’ять дюймів.
Якусь мить Джек безпорадно метався по дорозі — на секунду він навіть подумав, що зможе кинути Вовка самого й піти далі, до Річарда, на пошуки Талісмана.
«А що, як я — стадо?» — подумки запитав він себе. І тоді пригадав, як Вовк побіг вниз по схилу за бідними переляканими тваринами, а далі кинувся у воду, щоб урятувати їх.
7
Хлів був порожнім. Щойно Джек побачив прочинені двері, то зрозумів: Вовк пішов, — однак він перевірив яр і подолав купу сміття, але не знайшов приятеля. Вовк не міг далеко відійти від хліва, проте він утік.
— Я повернувся! — гукнув Джек. — Гей, Вовку! Я приніс замок.
Джек зрозумів, що розмовляє сам із собою, лише одного погляду на хлів вистачило, щоб розуміти це. Його наплічник лежав на маленькій дерев’яній лавці біля стосу грубих журналів 1973 року випуску. В одному кутку хліва без вікон лежала купа недбало звалених дров, начебто хтось нарубав їх про запас, а скласти полінувався. Більше в хліві нічого не було. Джек безпорадно відвернувся від прочинених дверей і оглянув схили яру.
Тут і там поміж будяків валялися старі шини, стос побляклих і зогнилих політичних брошур, на яких досі можна було прочитати прізвище ЛУҐАР[169], один побитий синьо-білий номерний знак Коннектикуту, пляшки з-під пива, етикетки на яких настільки вигоріли, що аж побіліли… але Вовка не було. Джек підвів руки і рупором склав їх біля рота.
— Гей, Вовку! Я повернувся!
Він не сподівався на відповідь — і не отримав її. Вовк пішов.
— От, гівно, — сказав Джек і поклав руки на стегна. Хлопчика переповнювали суперечливі емоції: тривога, полегшення й гнів. Вовк пішов, щоб зберегти Джекові життя, — так пояснювалося його зникнення. Щойно Джек відлучився у Дейлвілл, його приятель накивав п’ятами. Він утік на своїх невтомних ногах і перебуває тепер за багато миль звідси, очікуючи, коли зійде місяць. Тепер Вовк міг бути будь-де.
Усвідомлення цього посилило Джекову тривогу. Вовк міг податися в ліс біля яру, що бовваніє на тому кінці довгого поля, і набивати собі черево кроликами, польовими мишами та будь-чим іще, що може там водитися — кротами, борсуками і рештою персонажів «Вітру у вербах»[170]. І так би було найкраще. Але Вовк також міг би винюхувати свійську худобу, де б та не була, і опинитися таким чином під загрозою. А ще, усвідомив Джек, Вовк може винюхати фермера з родиною. Або, що навіть гірше, рушити до одного з містечок на північ від них. Джек не був певен щодо цього, але гадав, що перевтілений Вовк може розтерзати щонайменше півдюжини людей, перш ніж його нарешті вб’ють.
— Чорт, чорт, чорт, — повторював Джек, коли поліз яром угору. Насправді, він не сподівався побачити Вовка — хлопчик раптом збагнув, що, напевно, ніколи не побачить його. А за кілька днів прочитає в газеті якогось провінційного містечка жахливий опис різанини, влаштованої велетенським вовком, який забрів на Мейн-стрит у пошуках їжі. Тоді з’являться нові імена. Імена на кшталт Сілкі, Гайделя, Гейджена…
Спершу він глянув на дорогу, досі сподіваючись побачити гігантську постать Вовка, що біжить на південь, — той би не захотів зустрітися з Джеком, який повертається з Дейлвілла. Довга дорога була порожньою, так само як і хлів.
Звісно.
Сонце, точне, як і годинник, який він носив на зап’ястку, уже добряче схилилося до обрію. Джек безнадійно повернувся до довгого поля і узлісся за ним. Нічого не ворушилося, окрім верхівок стерні, що гнулися під холодним вітром.
«ПОЛЮВАННЯ НА ВОВКА-ВБИВЦЮ ТРИВАЄ», — саме таким буде заголовок у газеті за кілька днів.
Раптом великий коричневий валун на узліссі заворушився, і Джек збагнув, що тим валуном був Вовк. Він сидів навпочіпки і дивився на Джека.
— Ох, скільки ж клопоту з тобою,
