Талiсман - Стівен Кінг

Джек розплющив очі і глянув на Вовка із сонним обуренням:

— Як ти дізнався?

— У людей буває запах сну і запах пробудження, — сказав Вовк. — Навіть Чужинці мають знати це, хіба ні?

— Гадаю, нам це невідомо, — відповів Джек.

— У будь-якому разі, ти маєш випити це. Це ліки. Випий, Джеку, просто тут і просто зараз.

— Я не хочу, — заперечив Джек. З банки віяло болотяним і гірким сморідом.

— Джеку, — сказав Вовк. — Від тебе ще й хворобою пахне.

Джек мовчки поглянув на нього.

— Так, — сказав Вовк. — І тобі стає гірше. Зараз іще не дуже погано, поки що ні, але — Вовк! — точно буде погано, якщо ти не приймеш якихось ліків.

— Вовку, я не сумніваюся, що ти чудово винюхуєш трави й інші штуки на Територіях, але ж це Країна Поганих Запахів, пам’ятаєш? Певно, у тебе там амброзія, отруйний дуб, мишачий горошок і…

— Там хороші рослини, — сказав Вовк. — От тільки не дуже сильні, забий їх Бог. — Вовк виглядав сумним. — Не все тут погано пахне, Джеку. Є також і хороші запахи. Але хороші запахи — як лікарські рослини. Слабкі. Гадаю, колись вони були сильнішими.

Вовк знову замріяно поглянув на небо, і Джек відчув, як колишня тривога повертається до нього.

— Закладаюся, колись це місце було хорошим, — сказав Вовк. — Чистим і сповненим сили…

— Вовку? — тихо запитав Джек. — Вовку, на твоїх долонях знову з’являється волосся.

Вовк здригнувся і поглянув на Джека. Якусь мить — мабуть, насправді то була лише гарячкова уява, а якщо й ні, це тривало не більше за секунду — Вовк зиркнув на Джека з відвертим, жадібним голодом. Тоді він, здавалося, струсив із себе страшне марево.

— Так, — відповів він. — Але я не хочу говорити про це і не хочу, аби ти про це говорив. Це не має значення, ще ні. Вовк! Просто випий свої ліки, Джеку, це все, що тобі треба зробити. — Вочевидь, Вовк не збирався брати до уваги жодних заперечень. І якщо Джек не вип’є ліки сам, то Вовк може відчути, що він просто-таки зобов’язаний розтулити Джекові рота і влити трунок йому в горлянку.

— Пам’ятай, якщо це мене вб’є, ти залишися сам, — похмуро сказав Джек, беручи у руки банку.

Вона досі лишалася теплою.

Вираз жахливого страждання з’явився на Вовковому обличчі. Він натягнув на ніс круглі окуляри.

— Не хочу завдавати тобі шкоди, Джеку, — Вовк ніколи не зробить Джеку боляче. — Вираз його обличчя був настільки переконливим і сповненим глибокого нещастя, що він міг би здатися безглуздим, якби не був таким щирим.

Джек піддався і випив напій із банки. Він просто не міг встояти перед цим виразом болісного страху. Смак виявився таким жахливим, як Джек і уявляв… і чи не захитався на секунду світ? Чи не захитався він, як буває, коли Джек ось-ось перенесеться на Території?

— Вовку! — крикнув він. — Вовку, хапай мене за руку!

Вовк, водночас зосереджений і схвильований, послухався.

— Джекі? Джекі? Що з тобою?

Смак ліків почав танути в роті. У той же час м’яке тепло — схоже на те, яке дарував маленький ковток бренді, який мама дозволяла йому в рідкісних випадках — почало наповнювати його живіт. І світ навколо знову став твердим. Коротке тремтіння могло бути просто грою уяви… але Джек так не вважав.

Ми майже перенеслися. На мить той світ опинився дуже близько. Імовірно, я можу робити це і без магічного соку… певно, я можу!

— Джеку? Що з тобою?

— Мені вже краще, — відповів він і навіть зміг усміхнутися. — Мені вже краще, ось і все. — Він раптом з’ясував, що так і є.

— Ти й пахнеш тепер краще, — бадьоро сказав Вовк. — Вовк! Вовк!

2

Наступного дня Джеків стан покращувався, та слабкість залишалася. Вовк віз його «наче коник», тож на захід вони рухалися дуже повільно. Із сутінками почали шукати місце для ночівлі. Джек звернув увагу на дерев’яний хлів у брудному маленькому вибалку. Навколо валялося сміття і лисі шини. Вовк погодився без зайвих обговорень. Весь день він був тихим і похмурим.

Джек заснув практично миттєво і прокинувся близько одинадцятої, щоб відлити. Він роззирнувся і побачив, що Вовкове місце — порожнє. Джек подумав, що приятель, певно, пішов на пошуки додаткової порції трави, аби запропонувати йому еквівалент бустер-ін’єкції[166]. Джек поморщив ніс, але знав, що коли Вовк захоче напоїти його своїм трунком, то він не відіб’ється. Поза сумнівом, після першого прийому йому стало набагато краще.

Джек обійшов хлів збоку — високий стрункий хлопчина в боксерках «Джокі», незашнурованих кросівках і розстібнутій сорочці. Він сцяв, як йому здалося, дуже довго і в процесі дивився на небо. Це була одна з тих оманливих ночей, які часом бувають на Середньому Заході наприкінці жовтня й на початку листопада, незадовго до того, як зима візьме світ у жорстокі залізні лабети. Ніч була мало не по-тропічному теплою, і м’який бриз скидався на пестощі.

У вишині плавав білий круглий і красивий Місяць. Оманливо й навіть моторошно ясно він освітлював усе навколо. І здавалося, ніби він водночас осяває і потьмарює цю ніч. Джек витріщався на Місяць, розуміючи, що його загіпнотизовано, але не надто переймаючись цим.

Ми не ходимо біля стада, коли змінюємося. Добрий Джейсоне, ні!

Я тепер стадо, Вовку?

На місяці з’явилося обличчя. Джек навіть не здивувався, що те обличчя належало Вовку… от тільки воно зовсім не було відкритим, широким і трохи здивованим, сповненим доброти і простоти. Це обличчя здавалося вузьким і, так, темним, темним від волосся, от тільки волосся не надавало йому темряви. Темряви обличчю додавали наміри.

Ми не ходимо біля них, ми б з’їли їх, з’їли їх, ми б з’їли їх, Джеку, коли ми змінюємося, ми б…

Це обличчя на Місяці — вирізьблений на кістці к’яроскуро[167] — належало розлюченій тварюці. Вона схилила голову на бік за мить до нападу, роззявила рот, повний зубів.

Ми б з’їли, ми б вбили, ми б вбили, вбили, ВБИЛИ, ВБИЛИ!

Палець доторкнувся до Джекового плеча і повільно спустився до талії.

Джек так і стояв із членом у руці, злегка стискаючи крайню плоть великим і вказівним пальцями, й дивився на небо.