Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

— Ні, кузино, то не хлопчаки! — сказала Йорет своїй родичці з Імлот-Мелуї, котра стояла біля неї. — То періайни з далекої країни півмірків, де, подейкують, ці четверо є преславними вельможами. Я знаю це достеменно, бо доглядала одного з них в Оселях. Вони не великі, проте відважні. Атож, кузино, один із них, узявши тільки свого зброєносця, подався до Чорної Країни, і сам-один бився з Темним Володарем, і — ти не повіриш! — підпалив його Вежу. Принаймні про таке балакають у Місті. Це той, що йде поряд із нашим Ельфійським Самоцвітом. Я чула, що вони друзі. А вже наш Володар, Ельфійський Самоцвіт, — той справжнє диво: мова його не надто лагідна, зваж, зате серце — зі щирого золота, як сказано у прислів’ї, а руки його мають цілющу силу. «Руки короля — то руки цілителя», — сказала якось я, і так ото все і виявилось. А Мітрандір, той мовив мені: «Люди довго пам’ятатимуть твої слова», — і...

Та далі Йорет не могла напучувати свою родичку з провінції, бо заспівала сурма, після чого запанувала мертва тиша. Від Брами виступили Фарамир і Гурії і Ключник — тільки вони двоє, — а поодаль за ними крокували ще четверо мужів у високих шоломах і в одностроях Цитаделі, несучи велику скриню з чорного лебетрону, окуту сріблом.

Фарамир зустрів Араґорна на середині шляху від Брами до війська, опустився на одне коліно і мовив:

— Останній Намісник Ґондору просить дозволу за вершити свою службу.

І простягнув білий скіпетр, але Араґорн узяв той скіпетр і повернув його Фарамирові зі словами:

— Службу вашу не завершено, ви та ваші нащадки нестимете її, доки триватиме моя династія. Тож виконуйте свій обов’язок!

Тоді Фарамир підвівся і заговорив дзвінким голосом:

— Люди Ґондору, вислухайте Намісника цього Королівства! Узріть-бо: нарешті прийшов той, хто заявляє про свої королівські права. Ось Араґорн, син Араторна, проводир дунедайнів Арнору, Капітан Воїнства Заходу, носій Північної Зорі, власник Перекутого Меча, переможець у битві, чиї руки дарують зцілення, Ельфійський Самоцвіт, Елессар із династії Валандила, Ісільдурового сина, сина Елендила з Нуменору. Чи буде він королем, чи ввійде в це Місто й оселиться там?

Й усе військо та весь народ одностайно вигукнули: «Так!»

І Йорет сказала своїй родичці:

— Це, кузино, лише церемонія, якої споконвіку дотримуються в нашому Місті, бо король уже був у Мінас-Тіріті, як я тобі розповідала, й він сказав мені...

Втім вона знову була змушена замовкнути, бо Фарамир озвався вдруге:

— Люди Ґондору, знавці премудрості повідають про давню традицію, за якою король повинен отримати корону з рук батька перед його смертю, а якщо це неможливо, то король має сам піти й узяти її з батькових рук у гробниці, де той спочиває. Та нині все повинно відбутись інакше, тож, скориставшись своєю владою Намісника, я приніс сьогодні сюди з Рат-Дінену корону Еарнура, останнього короля, чиє життя добігло кінця ще за часів наших далеких праотців.

Потім уперед виступили охоронці, й Фарамир відчинив скриню, вийнявши старовинну корону. За формою вона була така сама, як і шоломи Вартових Цитаделі, тільки вища і геть біла, а обидва її крила було виготовлено з перлів і зі срібла, й нагадували вони крила морського птаха, бо такий був символ королів, котрі припливли з-за Моря. Сім коштовних адамантів утворювали на ній коло, а верхівку її оздоблювала одна-єдина коштовність, світло від якої струменіло вгору, ніби полум’я.

Тоді Араґорн узяв корону, підняв її і мовив: Ет Еареппо Ендоренна утупієн. Сіноме маруван ар Гільдіньяр тенн’ Амбар-метта!

То були слова Елендила, що їх він сказав, коли на крилах вітру приплив із Моря: «З Глибокого Моря до Середзем’я прибув я. У цьому місті житиму і я, і всі мої нащадки до кінця цього світу».

Проте, на подив багатьох, Араґорн не опустив корону собі на голову, а віддав її Фарамирові, сказавши:

— Завдяки праці та мужності багатьох я повернув собі свій спадок. На знак цього я хочу, щоби корону мені подав Персненосець, а Мітрандір — щоб увінчав мене нею, якщо буде на те його воля, бо саме він був провідником усього, що було здійснено, і це його перемога.

Тоді Фродо виступив уперед, і взяв корону з Фарамирових рук, і подав її Ґандальфові, й Араґорн став навколішки, і Ґандальф увінчав його голову Білою Короною, промовивши:

— Ось настають дні Короля, тож нехай вони будуть щасливі, доки престоли валарів стоятимуть непорушно!

Та, коли Араґорн підвівся, всі, хто бачив його, мовчки видивлялися на свого Короля, бо їм здавалося, ніби він оце щойно вперше постав перед їхніми очима. Високий, наче морський король давнини, він вивищувався понад усіма, хто стояв поблизу; літнім виглядав він, але й водночас у розквіті мужності; мудрість прикрашала його чоло, сила воїна та цілителя була в його руках, світло огортало його. І Фарамир вигукнув:

— Узріть Короля!

І тієї миті заграли всі сурми, і Король Елессар пішов уперед і приступив до загороди, і Гурін Ключник штовхнув її, й полилася музика арф, скрипок і флейт, і заспівали дзвінкі голоси, і Король рушив осипаними квітами вулицями, й дістався до Цитаделі, й увійшои туди, і на найвищій її вежі розгорнули стяг із Деревом та Зірками, і почалося правління Короля Елессара, яке оспівано не в одній пісні.

У його часи Місто стало таким чудовим, яким не було ніколи, навіть у дні первісної слави: там посадили безліч дерев, спорудили чимало водограїв, брами його виготовили з мітрилу та сталі, а вулиці вимостили білим мармуром. Облаштовував Місто Народ із Гори, а Народ із Лісу радів, що прийшов сюди, бо все тут зцілилось, і добрим стало все, і чоловіки та жінки обжили оселі, й залунав там дитячий сміх, і не було ніде ні сліпого вікна, ні порожнього подвір’я, і після завершення Третьої Епохи світу Місто перейшло в нову, зберігши пам’ять і славу давно минулих літ.

Після коронації Король Елессар цілими днями сидів на троні в Залі Королів, виголошуючи накази. До нього прибули посли з багатьох країв і від багатьох народів: зі Сходу та з Півдня, з рубежів Морок-лісу, зі Смурних Земель на заході. Король дарував прощення східнянам, котрі здались, і відіслав їх геть вільними. Він уклав мир із народами Гараду, а мордорських рабів звільнив і подарував їм у власність землі довкола Нурненійського озера. І перед ним постало чимало звитяжців,