Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
— Це мені добре відомо, любий друже, — сказав Араґорн, — та я все одно потребую твоєї поради.
— Так буде вже не довго, — відказав Ґандальф. — Третя Епоха була моїм віком. Я був Ворогом Саурона, і я звершив свою місію. Я теж незабаром відійду. А мій тягар ляже на тебе і на твій рід.
— Але ж я помру, — заперечив Араґорн. — Я смертний муж. Хоча я є тим, ким є, і належу до чистої раси Заходу, а відтак житиму значно довше, ніж інші люди, — це однаково мізерно мало; і коли ті, хто нині зароджується в лонах своїх матерів, народяться та постаріють, я теж постарію. І хто тоді правитиме Ґондором і тими, хто нині дивиться на це Місто і на свого короля, якщо моє бажання не здійсниться? Дерево у Дворі з Водограєм досі сухе і безплідне. Коли я отримаю знак, що це зміниться?
— Відверни обличчя від світу зеленого і звернися до світу пустельного та холодного! — мовив Ґандальф.
Араґорн обернувся, і побачив кам’янистий схил, що стрімко збігав позаду нього зі снігових узвиш, і, придивившись, помітив серед пустки єдину живу рослину. Тож він видерся туди й угледів на самому краю снігів паросток дерева зо два лікті заввишки. Він уже випустив молоді листочки, довгі та делікатні, темні вгорі і срібні зісподу, а на тендітній кроні красувалася невелика китичка квітів, білі пелюстки яких виблискували, як осяяні сонцем сніги.
Тоді Араґорн скрикнув:
— Є! Утувієньєс! Я знайшов його! О диво! Це — нащадок Найстаршого Дерева! Як же він потрапив сюди? Адже йому немає ще й семи років.
Ґандальф теж підійшов, поглянув на деревце і сказав:
— Воістину це паросток із роду Німлота Прекрасного, який був нащадком Ґалатіліона, плоду Тельперіона Багатоіменного, Найстаршого з Дерев. Хтозна, як він потрапив сюди у призначений час... Однак це — стародавнє святилище, і, перш ніж занепав королівський рід і Дерево у дворі всохло, тут, напевно, посадили його плід. Адже сказано, що плоди того Дерева достигають нечасто, проте життя в їхньому осерді може зберігатись і дрімати впродовж багатьох років, і ніхто не здатен передбачити, коли воно прокинеться. Запам’ятай це. Бо хоч би коли дозрів той плід, його слід посадити, щоби рід цей не вимер у світі. Тут, у горах, плід отой переховувався від зла, як Елендилів рід переховувався в пустках Півночі. Проте родовід Німлота значно давніший, аніж твій, Королю Елессаре.
Потім Араґорн лагідно обхопив паросток, і — о диво! — виявилося, що він тільки ледь-ледь тримається за землю, тож вийшов із ґрунту без найменшої шкоди. Араґорн поніс його назад до Цитаделі. Засохле дерево викорчували з належною пошаною і не спалили, а поклали спочивати в тиші Рат-Дінену. Й Араґорн посадив нове дерево у дворі біля водограю, і воно почало швидко та радісно рости, і, коли до Міста ввійшов червень, воно вже пишалось у цвіті.
— Мені дано знак, — мовив Араґорн, — той день не далеко.
І поставив на мури сторожу.
У переддень Середліття з Амон-Діну до Міста прибули посланці й повідомили, що бачили кавалькаду світлого народу, що рухається з Півночі, наближаючись до стін Пеленнору. І Король сказав:
— Нарешті вони прийшли. Нехай усе Місто готується!
Увечері перед днем Середліття, коли небо було блакитне, мовби сапфірове, а на Сході засвітилися білі зорі, хоча Захід іще золотів і повітря було прохолодне та духмяне, до брам Мінас-Тіріта з Північного шляху над’їхали вершники. Попереду гарцювали Елладан і Ельрогір зі срібним знаменом, далі — Ґлорфіндел, Ерестор і придворні з Рівендолу, за ними їхали на білих скакунах Володарка Ґаладріель і Келеборн, Володар Лотлорієну, а з ними чимало ельфів із їхнього чудового краю: в сірих плащах і з білими коштовностями у волоссі, а останнім виступав Володар Ельронд, наймогутніший поміж ельфами та людьми, везучи скіпетр Аннумінаса. Поряд із ним на сірому коні їхала Арвен, його донька, Вечорова Зоря її народу.
І Фродо, побачивши, як вона під’їздить — мерехтлива у присмерку, зі зорями на чолі, оповита запашним вітром, — невимовно здивувався і сказав Ґандальфові:
— Нарешті я збагнув, чого ми чекали! Оце і є завершення. Тепер не лише день вабитиме серця, а й ніч теж буде прекрасна та щаслива, і її перестануть боятися!
Король привітав своїх гостей, вони спішилися, й Ельронд передав йому скіпетр, а руку своєї доньки вклав у руку Короля, і вони разом рушили до Верхнього Міста, й у височині понад ними зацвіли всі зорі небесні. Й Араґорн, Король Елессар, узяв шлюб із Арвен Ундоміель у Місті Королів у день Середліття, і легенда про їхнє тривале чекання та їхні поневіряння нарешті звершилася.
Розділ 6
Багато прощань
оли минули дні святкувань, Побратими нарешті згадали про власні домівки. І Фродо пішов до Короля, який сидів із Королевою Арвен біля водограю, а вона співала пісню про Валінор за часів, коли тамтешнє Дерево ще росло і квітнуло. Вони привітали Фродо й підвелися йому назустріч, і Араґорн мовив:— Я знаю, що ти прийшов сказати мені, Фродо: ти хочеш повертатися додому. Що ж, найдорожчий друже, дерево найкраще росте на землі своїх предків, але тебе завжди радо вітатимуть у всіх краях Заходу. І хоча про твій народ мало йдеться у славетних легендах великих світу цього, тепер він здобуде більше визнання, ніж чимало значних королівств минулого.
— Я справді хочу повернутися до Ширу, — відказав Фродо. — Та спершу повинен навідатися до Рівендолу. Бо, хоч і дивно, що в такий щасливий час хтось може бажати ще чогось, але я скучив за Більбо і дуже сумував, коли не побачив його серед усіх Ельрондових придворних.
— Невже тебе це дивує, Персненосцю? — запитала Арвен. — Ти ж знаєш, якою могутньою була річ, яку вже знищено, — тому все, що було зроблено з її допомогою, нині занепадає. Твій родич володів нею довше, ніж ти. Він уже ветхий старець — за мірилом його роду: та він чекає на тебе, адже йому не судилося більше вирушати у тривалі мандрівки, крім однієї.
— Тож я прошу дозволу поїхати якнайшвидше, — сказав Фродо.
— Вирушимо за сім днів, — мовив Араґорн. — Ми теж поїдемо з тобою, дуже далеко — аж до самого Рогану. За три дні Еомер повернеться сюди, щоби забрати Теодена
