Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Білі чайки кричать: «До Моря, до Моря!»
І вітер віє, й лине піна прозора.
На заході — ген — сонце сідає.
Сірий човне, чи ти розпізнаєш
Клич роду мого, що відплив без мене?
Прощавай, прощавай, отче-лісе зелений;
Наші дні минають, і тьмяніють роки.
Сам-один пропливу між вод широких.
Б’ють довгі хвилі в Останній Берег,
Згублений Острів солодкий шле шерех.
На Ерессеа Ельфійський Дім — недосяжний він людям,
Де не пада лист — край мого роду є й буде!
Отак співаючи, Леґолас спустився з пагорба.
Інші теж розійшлись, і Фродо та Сем уклалися в ліжка й поснули. А вранці знову прокинулися з надією та спокоєм у серцях й немало днів пробули в Ітілієні. Кормалленська лука, де отаборилося військо, розкинулася поблизу Геннет-Аннуна, й уночі було чути, як потік, що збігав із тамтешнього водоспаду, стрімко мчить крізь скелясті ворота, пливучи квітучими лугами до течій Андуїну біля острова Кайр-Андрос. Гобіти блукали то тут, то там і навідували місця, в яких бували раніше, а Сем безперестанку мріяв побачити — бодай мигцем, десь у тіні серед лісу чи в якійсь потаємній долині — могутнього оліфанта. Коли ж він довідався, що під час облоги Ґондору цих тварин було багато, проте їх усіх знищили, то назвав це прикрою втратою.
— Ну, гадаю, не можна отримати всього й одразу, — сказав гобіт. — Але, здається, я дуже за ним сумую.
Тим часом військо підготувалося до повернення в Мінас-Тіріт. Стомлені відпочили, а поранені зцілились. Адже дехто з воїнів трудився та завзято борової з рештками східнян і південців, доки всіх їх здолали. А найпізніше повернулися ті, хто ввійшов у Мордор і знищував фортеці на півночі тієї землі.
Проте нарешті, коли наближався травень, Капітани Заходу знову рушили в путь; і вони вирядили до Міста корабель із своїми воїнами, а самі попливли від Кайр-Андросу вниз Андуїном до Осґіліата і там пробули один день, а наступного дня дісталися до зелених Пеленнорських полів і побачили знову білі вежі під гінким Міндоллуїном — Місто Людей Ґондору, останній спогад про Вестернес, що вцілів у темряві й у вогні та дожив до нового дня.
І там посеред полів було напнуто шатра, і мандрівники дочекалися ранку. То був переддень травня, і Король зі сходом сонця мав увійти у свою браму.
Розділ 5
Намісник і король
ад містом Ґондором нависли сумнів і непереборний жах. Чудова погода та ясне сонце здавалися просто насмішкою над людьми, в чиєму житті залишилося мало надії, адже вони щоранку очікували фатальних звісток. Їхній володар помер на вогнищі. У їхній Цитаделі лежав мертвий Король Рогану, а новий король, котрого їм подарувала ніч, знову подався на війну зі силами надто темними та страхітливими, щоби їх могли здолати чиїсь міць і відвага. Проте жодних новин не надходило. Після того як військо покинуло Морґульську Долину, ступивши на північну дорогу попід тінню гір, до Міста не повертався жоден гонець і не прибивалася жодна чутка про те, що діється на грізному Сході.Коли Капітанів не було вже два дні, Володарка Еовин попрохала жінок, котрі її доглядали, принести їй одяг. І їй не відмовили, а дозволили встати. І вона одягнулася, й уклала руку в пов’язку, й пішла до наглядача Осель Зцілення.
— Пане, — сказала Еовин, — я вельми непокоюсь і не можу довше лежати без діла.
— Володарко, — відповів той, — ви нездужаєте, а мені наказали доглядати за вами з особливою турботою. Вам не слід було підніматися з ліжка ще сім днів, бо так мені було наказано. Благаю вас: повертайтеся до свого покою.
— Я видужала, — відказала Еовин, — принаймні тіло моє зцілилося, якщо не зважати на ліву руку, проте й вона вже не болить. Але я знову захворію, якщо для мене не знайдеться роботи. Звісток із війни немає? Мої доглядальниці нічого мені не розповідають.
— Звісток із війни немає, — відповів наглядач, — відомо лише тільки те, що Володарі поїхали до Морґульської Долини, і люди кажуть, що новий капітан із Півночі став на чолі армії. То могутній володар і цілитель, але я ніяк не можу збагнути, як рука цілителя може тримати меч. У Ґондорі тепер усе інакше, хоча колись і тут було так, якщо вірити давнім легендам. Але вже багато років ми, цілителі, дбаємо тільки про те, щоби гоїти рани, завдані мечами. Роботи нам ніколи не бракує: у світі безліч бід і хвороб, а війни лише примножують їх.
— Аби розгорілася війна, потрібен лишень один ворог, пане наглядачу, а не два, — відповіла Еовин. — А той, хто не має меча, може однаково від нього загинути. Невже ви хотіли, щоби народ Ґондору тільки те й робив, що збирав для вас трави, доки Темний Володар збирає армії? Не завжди добре, коли зцілюють лише твоє тіло. Не завжди погано гинути у битві, хай би і довелось умирати в муках. Якби я мала вибір, то в цей похмурий час вибрала б останнє.
Наглядач лише глянув на неї у відповідь. Вона стояла, висока — очі виблискували на блідому обличчі, правиця стиснулась у кулак, — і дивилась у вікно, що виходило на Схід. А він зітхнув і похитав головою. Помовчавши, Еовин знову звернулася до нього.
— Невже вам не потрібно діяти? — запитала вона. — Хто керує цим Містом?
— Я достеменно не знаю, — відповів наглядач. — Це не належить до моїх повноважень. Вершників Рогану очолює маршал, а Володар Гурін, як мене повідомили, командує ґондорцями. Та законним Намісником у Місті є Володар Фарамир.
— Де його можна знайти?
— У цій оселі, панно. Його важко поранили, та нині він уже на шляху до одужання. Проте я не знаю...
— Чи не проведеш мене до нього? Тоді ти все знатимеш.
Володар Фарамир самотою гуляв у саду Осель Зцілення, сонячне світло зігрівало його, і він відчував, як у його судинах вирує життя, однак на серці йому було важко, й він дивився з-понад стін на схід. Наблизившись, наглядач звернувся до нього на ім’я, Фарамир обернувся і побачив Володарку Еовин Роганську, і жаль зворушив його, бо він помітив, що та поранена, а його ясний
