Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

— Повелителю, — сказав наглядач, — ось Володарка Еовин Роганська. Вона приїхала з королем і була важко поранена, тож нині перебуває під моєю опікою. Але вона невдоволена і прагне поговорити з Намісником Ґондору.

— Не зрозумій його хибно, пане, — втрутилася Еовин. — Мене гнітить не те, що про мене тут недобре дбають. Це — найкраща оселя для того, хто прагне видужати. Проте я не можу лежати без діла, не можу байдикувати, бути, мов у клітці. Я прагнула смерті у битві. Та не загинула, а битва тим часом триває.

За Фарамировим знаком, наглядач вклонився й пішов геть.

— Чого ж ви сподіваєтеся від мене, панно? — запитав Фарамир. — Я-бо теж бранець цілителів.

Він глянув на Еовин, і тому, що був чоловіком, котрого глибоко зворушував жаль, відчув, що її приваба та горе не залишать байдужим його серце. І вона подивилася на нього, і побачила стриману ніжність у його погляді, й збагнула — бо виросла серед воїнів, — що жоден із Вершників Марки не зрівняється у битві з тим, хто стояв перед нею.

— Чого ви хочете? — знову запитав Фарамир. — Якщо це в моїй владі, то я виконаю ваше бажання.

— Я хотіла б, аби ти міг наказувати цьому наглядачеві й наказав йому відпустити мене, — відповіла Еовин, але, хоча слова її були горді, серце в неї тенькнуло, і вона вперше засумнівалась у собі.

Вона подумала, що цей високий чоловік, водночас суворий і лагідний, може вважати її просто вередливою, як дитина, котрій бракує твердості духу, щоби завершити марудну роботу.

— Я і сам під опікою цього наглядача, — відповім Фарамир. — І ще не перейняв на себе влади в Місті. Проте, навіть якби був при владі, все одно не мав би суперечити його волі в тому, що стосується його ремесла, — хіба що за великої на те потреби.

— Але я не прагну зцілення, — сказала Еовин. — Я хочу поїхати на війну, як мій брат Еомер чи радше як Король Теоден, бо він загинув із честю і спокійно.

— Наздоганяти Капітанів, панно, вже надто пізно, навіть якби вам вистачило для цього сил, — зазначив Фарамир. — А смерть у битві може спіткати всіх нас, хотітимемо ми цього чи ні. Ви тим краще приготуєтеся зустріти її так, як самі хочете, що сумлінніше, доки є час, чинитимете так, як наказує наглядач. Ви і я — ми мусимо терпляче пережити ці години чекання.

Еовин не відповіла, та, поглянувши на неї, Фарамир відчув, що якась дещиця її душі вже відтанула: лютий мороз відступив перед першим несміливим знаменням весни. В очах у неї зблиснули сльози, а одна скотилася по щоці, наче мерехтлива крапля дощу. І горда голова роганки ледь похилилася. Відтак Еовин тихо, радше сама до себе, ніж до нього, промовила:

— Але ж цілителі хочуть, аби я лежала в ліжку ще цілих сім днів. А моє вікно не виходить на схід...

Тепер у неї був голос сумної юної панни.

Фарамир усміхнувся, хоча серце його переповнював жаль.

— Ваше вікно не виходить на схід? — повторив. — Це можна виправити. У таких речах я маю право наказувати наглядачеві. Якщо ви, панно, залишитесь у цій оселі під нашою опікою та відпочиватимете, то зможете вільно гуляти в оцьому саду на осонні, коли захочете, і дивитиметеся на схід, куди линуть усі наші надії. І я теж гулятиму тут і чекатиму, поглядаючи на схід. Якщо ви озиватиметеся до мене чи інколи прогулюватиметеся зі мною, то я буду менше непокоїтися, ніж на самоті.

Тоді Еовин підвела голову і знову глянула йому в очі, й на блідому її обличчі заграв рум’янець.

— Як же я розвію ваше занепокоєння, пане? — запитала вона. — Я не прагну розмовляти зі живими.

— Хочете почути мою відверту відповідь? — і собі запитав Фарамир.

— Хочу.

— Тоді знайте, Еовин Роганська, що ви прекрасні. У долинах між наших пагорбів буяють квіти красиві та гожі, а діви наші ще вродливіші за них, але досі я не бачив у Ґондорі ні квітки, ні панни такої чарівної, а водночас і такої скорботної, як ви. Можливо, за кілька днів цей світ поглине темрява, і, коли вона дійде сюди, я сподіваюся гідно її зустріти, проте на серці мені полегшає, якщо, доки світитиме Сонце, я зможу вами милуватися. Бо і ви, і я побували під крилами Тіні, й одна і та сама рука повернула нас сюди.

— На жаль, мене, пане, та рука не повернула! — відказала панна. — Тінь і досі гнітить мене. Тож не шукайте в мені розради! Я володарка щита, і рука моя — не лагідна. Та я вдячна вам щонайменше за те, що кімната моя вже не буде мені в’язницею. З ласки Намісника Ґондору я гулятиму в саду.

Еовин уклонилася йому шанобливо й пішла до оселі. А Фарамир іще довго походжав самотою в саду, і погляд його тепер частіше звертався до оселі, ніж до стін, які виходили на схід.

Повернувшись до свого покою, він покликав наглядача й дізнався все, що міг, про Володарку Еовин.

— Однак я не сумніваюся, повелителю, — сказав на глядач, — що від півмірка, котрий теж є тут серед нас, ви довідаєтеся більше, бо він приїхав у почті короля й, подейкують, був із панною до останнього.

Тож Мері вирядили до Фарамира, і вони бесідували, доки згаснув день, і Фарамир багато дізнався — навіть більше, ніж Мері міг передати словами, — і йому здалося, що тепер він бодай трохи розуміє горе та неспокій Еовин Роганської. А погожого вечора Фарамир і Мері гуляли в саду, проте вона не з’явилася.

Зате вранці, вийшовши з Осель, Фарамир побачив її на мурах: Еовин була у білому й аж світилася на сонці. Він гукнув її, й вона спустилась, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І з дня на день чинили так само. І наглядач, визираючи з вікна, подумки радів, бо був цілителем, але тепер турбот у нього поменшало: хоча серця людей тримали в лещатах жах і лихі передчуття грядущих днів, ці двоє, котрих він опікав, безперечно, видужували і з кожним днем набиралися сил.

І от настав п’ятий