Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Стародавня статуя. Сфінкс, що осипається від часу; величезна вежа, у надрах якої зміяться сходи і ховаються переходи — моторошна споруда незнаної цивілізації, ВОНА, яка досягає руками зір, яка живе всоте, ВОНА…
— Благослови своє полум’я, Матір!
ЇЇ погляд здіймається для благословіння.
Людина, розіп’ята серед бетону і заліза, піднімає погляд, аби прийняти благословіння власної загибелі.
Загибелі всього, втіленням чого був він, — світу жорстких зв’язків. Світу неволі, бо кожна прив’язаність…
— Благослови своє полум’я, Матір!..
Звідки цей чужий ритм? Звідки незручне, клопітне, перешкода вічному танцю…
Вона стинулась.
Звідти, з руїн, що колись були силою його і владою, тягнулася до неї рука.
Руки його скручені залізним тросом, нерухомі, мертві — але вона чітко БАЧИЛА. Не очима.
Вимоглива і несмілива одразу; напружено простягнена, кожним м’язом жадаюча — досягнути…
Вир похилився.
На мить; так, що лише одна крапля пролилася на білу сукню нареченої — але червоної плями вже не змити, рівновагу порушено, хвилюється червоне в чаші, шукає виходу…
Чужа рука — єдина з усіх, що не належать ЇЙ — тягнеться, владно, безупинно. Чужий ритм пробивається, мов трава крізь асфальт — м’яке зелене стебло; чим так лякає її цей безпорадний, загалом, порив?!
Злякані очі дітей її; вона заспокоїть…
Спалахує нове коло. Б’є по руці, аби відітнути її, наче непотрібну суху гілку.
Чужий ритм захлинається.
Небо яснішає; ЇЇ діти хапаються за руки та летять святковою гірляндою, шугають у низці планет і сузірь; склепіння небес витягується трубою, і там, у кінці колосального тунелю, на мить спалахує неможливе, неземне, казкове світло…
Полум’я поглинає хмиз. Людина на стіні нерухома, єдина у світі, крім НЕЇ — статуї, вежі, цариці.
Серце його ще б’ється. Чужим ритмом — і змушує губити нитку, розхитуючи святкову чашу.
Вона здригається знову.
Знову тягнеться до неї рука.
ЇЇ діти січуть батогами по тремтячих пальцях і заходяться від реготу, бо що є смішніше, аніж марна надія?
Вирва закидається. Втрачає зорі, які зіслизають з гривастого краю і назавжди зникають у порожнечі, руйнує коло летючих дітей ЇЇ — ЇЇ частинок, нервів і м’язів…
Конус падає. ЇЙ вартує зусилля — наново встановити чорну вісь над своєю головою.
Ритм. Такий слабкий, такий безнадійний — але не чіпляється за сподівання, у власній безнадійності знаходячи життя. Ледве відчутний — нездоланний… Чужий…
Статуя струшується. Точиться вежа, осипаючи мертвий час із глибоких щілин.
Рука кличе. Навіть з перебитими кістками — прагне дотику…
…Лагідного…
Смерч втрачає рівновагу.
…навіть начорно обвуглена — буде, буде пориватися…
Трава крізь каміння.
І це просте усвідомлення змушує її струсонутися втретє, і, наче лишилася без опори, ВОНА перевертається всередину СЕБЕ.
ВОНА, яка сягає зір…
Вона — руда дівчинка, яка заблукала у лабіринті коридорів і кімнат. Вона замкнена в статуї і не знаходить виходу.
ВОНА, абсолютно вільна, яка вміщує у себе світ, заміщує його собою… Вельми вільна…
Украй значуще — ось це слово. Та з вартостей, що робиться єдиною…
Дзвін б’є — нічого не можна змінити. У нього найвеличніший, найбезнадійніший у світі голос.
ВОНА…
Швидше, Івго, швидше… Там змигнуло світло, може — прочинена стулка, швидше, сходами вниз, праворуч, ліворуч, підлога під ногами провалюється…
Тісна кімнатка, у якій сидить мати з темними колами довкола очей.
— Мамо, я хотіла написати… коли все владнається, коли влаштуюсь, я написала б, присягаюся, мамо… Я повинна йти, я не можу зараз…
Мати дивиться з важким докором; спітніла Івга вилітає в коридор, кидається у двері ліворуч — замкнено, навіки, на велику іржаву колодку, а за ними — жах, жах…
Униз, ґвинтовими сходами. По довгому коридору, де, здається, світло…
Сухе листя б’є в обличчя. Далі; кімната набита ганчір’ям. Одяг з білими жилками ненаситної молі, зі зашкарублими брунатними плямами, і запах, запах нафТаЛІНУ і тліну.
— Ні!..
Темна комірчина, в якій її старший брат методично лупцює молодшого — за справу, як завжди.
— Я не можу зараз!.. Я спішу, мені ніколи, мені треба врятувати…
Дерев’яні сходи, і вона знає, що четверта сходинка зламається, і та вламується, а під сходами — целулоїдна лялька, рожева, з білим волоссям, спаленим перекисом водню.
Руда біжить далі. Плутається, повертається на те саме місце; ВОНА мовчить. Івга змагається з порожНЯВОЮ, з тінню, тягне час, наче ґумовий джгут, бо вогонь здіймається вище, ви…
Вона дивиться з її очей. Бачить, як неймовірно розширюються зіниці людини, яка…
— Клавдію! КЛАВЕ!
Ім’я допомагає їй. Вона люто скрикує і біжить далі, до виходу, бо повинен, повинен бути вихід…
Кімната з підлогою в помаранчевому лушпинні та свічкових недопалках.
Порожня кімната зі стелею, що поросла сивим людським волоссям.
Перехід. Вона вже була тут — ні, це інші сходи, що уриваються над безоднею, на краю сидить…
— Ви?!
Обертається.
Не Клавдій. Той дядько з автобуса, який їхав поруч із нею, десятилітньою, привітно говорив і пригощав