Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Смерч застогнав і висмикнув спогад з її голови. Пожбурив його в одну з чорних променистих зірок у стелі.
Вона зійшла на круглий подіум, де височіло велетенське крісло з різьбленою спинкою. Ступала повільно і велично, аби не впустити корону — чорний вихор.
— Наново народжена мати!!
ВОНА скинула руки.
Світло згасло; крізь розбите склепіння зазирав місяць. Десь далеко вдарив дзвін.
— Наново народжена!!
— До мене, діти мої. До мене.
Руда дівчинка нічого не казала — але смерч почав роздуватись, зі стовпа перетворився на конус, з конуса — на кулю; шалене обертання зірвало зі своїх місць усе, що так вірило у власну сталість.
Все, що дотепер вважалося вартісним; серед уламків літали, перекидалися і реготали ЇЇ діти — ВОНА власноруч розмішувала це вариво. Смерч розростався, зривав покриття зі стін, виривав блоки — і, нарешті, вичавив залишки скляної стелі та виплюнув усе це в обличчя місяцю. Місяць злякано відсахнувся і потьмянів од диму.
Крісло, на бильце якого спиралася Івга, не втратило навіть сухої пелюстки ружі, що лежала на сидінні. Не згубило ні порошинки; як і одяг дівчини. Вона відчувала свіжий запах ночі, крізь голі ребра стін бачила коней — круговерть підхоплювала їх, проносила над землею й опускала знову — вони зводилися на ноги та, мов заведені, продовжували рух…
Над головою її не лишилося мотлоху. Діти ЇЇ, щасливі, з розвіяними сукнями та волоссям, тягнули до неї руки, наближаючись довгою, солодкою дорогою-спіраллю.
Тоді ВОНА сіла і виструнчилась, не торкаючись спинки напруженою спиною. Заплющила очі й побачила долю, яка чекала на цей світ.
Найкращий зі світів. Царство вічного руху, конус безмежного виру, цар-СМЕРч…
Цар-СМЕРть.
ВОНА щасливо засміялася, і сміх її підхопили тисячі голосів.
* * *Тиск Тієї, що попереду, забивав йому дихання і паралізував сили. «Граф» тягнувся дорогою зі швидкістю дитячого ровера; Великий Інквізитор Віжни зціплював зуби, методично інвентаризуючи всі свої, не вичерпані до цієї миті сили.
Що ти, Клаве, — злякалася Дюнка. Тебе не вистачить, ти й хвилини не протримаєшся…
Протримаюсь… Може, й три, а не одну.
Ні! Атрик Оль жив не заради того, щоб його спалили — задля того, аби зупинити матку. Заради цього тобі не потрібно так страшно, так безглуздо помирати…
Так… Так, так, так!
Клавдій з усієї сили вдарив долонею по керму. «Ґраф» заволав огидним низьким голосом; сигнал розлігся по околиці, і коли тут лишився ще хто з живих — він здригнувся у впевненості, що кінець світу вже настав…
Що з тобою, Клаве?
Вибач, Дюно. Я не знаю.
Навіщо це тобі?!
А навіщо я сидів на могилі, ховаючи обличчя у зів’ялих вінках. Навіщо все…
Клаве… Ти… ніколи не був самогубцем… у кого найсильніше бажання завжди було — вижити? Розв’язка трагедії не потребує твоєї присутности.
Але щось інше… Яке потребує…
Що? Що…
На панелі нагального виклику спалахнув червоний вогник. Клавдій навіть очі протер — ні, не мариться.
— Смерть погані, — посміхнувся він у слухавку. — Слухаю.
Коротке мовчання.
— Клавдію…
Він не впізнав голосу. Надто далекий, надто багато перешкод…
— Клавдію, це я, Федора… Ми знаємо… Герцоґ залишив тобі… Клаве, наказуй. Скоріше.
— Де ти?
— В Альтиці… Густина відьом на одиницю населення різко впала, вони збираються там, під Віжною, критична маса…
— Діти з тобою?
— Так… Де ти, Клаве? Наказуй, гелікоптер забере тебе, де ти…
Знову гел…
Він на мить стулив повіки. Йому ніколи не вдавалося визначити почуття, яке ця жінка… І чи це взагалі — почуття.
Надто глухо.
— Координати, Клаве, скажи…
Недалеко від м. Вейна, що насправді — село селом. Мабуть, це логічно — починати на порожньому місці. ПорожНЯВУ на порожНИНІ.
— Клаве, швидше!! Буде пізно…
— Помовч.
І навіщо йому, дорослому, серйозному чоловіку, уява такої сили? Він бачить, як виростає з землі ядерний гриб — бачить його з віконця гелікоптера, і зі схованки, і без жодного захисту, сам на сам… розпад проти розпаду.
Дмухнув вітер. Іще. Ще. Наліг на «ґраф», наче намагається здути його з дороги, відступив. Ущух.
— Я не можу прийняти твоєї пропозиції, Федоро. Але — дякую.
— Клавдію! Клавдію, де ти?! Кла…
Він відкрив панель і акуратно висмикнув дротик з блока живлення. Червоний вогник згас, слухавка вмерла.
Шалапутка на помелі дивилася на нього з веселим співчуттям; до призначеного удару лишалося двадцять хвилин, коли раптом машину розвернуло поперек дороги. Бокові вікна вилетіли, Клавдій ледве встиг пригнутись. Зіщулився на дні автомобіля, захищаючи своїм тілом коробочку з кнопкою; Дух Матки доходив до Повні. Зорі зникли, зникло все, навіть виблиск пожеж; машина, мов у цирку, здійнялася на задні колеса, гепнулася на всі чотири, позбуваючися решток скла і веселої шалапутки.
Тиша.
Ніч пахла грозою. Свіжо, навіть приємно — якби не отруювала її присутність ВІДЬМИ. У двох кроках од «Графа» лежав рояль. Ну й концерт, — усміхнувся Клавдій і невпевнено натиснув на зчеплення.
Авто ще жило. Скорилось — і рушило, оминаючи різноманітний фантасмагоричний мотлох; камери потроху випускали повітря, машина робилася некерованою, але, наче жива істота,
