Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Вона зареготала.
Так, що осипалося чорне листя дерев.
Важка військова вантажівка, що перегородила дорогу ЇЙ, перекинулася і вибухнула, розкидаючи галасливі темні постаті.
Руда подивилась, як розгортається полум’я у жалобному канті масного диму, перетікає з язичка в язичок, живе і перероджується, здіймається до неба…
Вона йшла, ледь торкаючися землі. Вогонь горнувся їй під ноги — прямувала крізь полум’я, і воно, що від віку жерло її дітей, не сміло навіть дихнути на її руде волосся. І вплітався у ніч чорний дим.
Часу не було. Були тонкі мембрани секунд, які вона проривала згідно логіки ритму.
Новий заслон, ніздрі її затремтіли.
— Зупинись, відьмо.
Вона вислизнула з великого світу у своє мале, несправжнє тіло, бо справжнє ще не зібралося воєдино.
Жовто-зелені вогники служби «Чугайстир». У величний ритм її ходи ввірвався інший, нервовий ритм їхнього вбивчого танцю.
— Стій!!
Руда не вповільнила кроків. І не сміялася, коли з темряви вийшли люди в штучному хутрі.
…Незримі нитки, які захоплюють свої жертви. Пульсуючі шланґи, що висмоктують життя…
Білі очі ліхтариків. На одному — жовтий сонячний фільтр; Івга мимохідь скривилась.
— Ти… Ти?!
Вона розтягнула губи. Так блідою блискавкою шкіриться небо.
Низка розпалася. Достатньо одного погляду на її обличчя.
— Сили небесні…
— Назад! Назад, Прове!..
Він не рухався. На голці її погляду.
— З дороги, Прове!
Гуло натягнуте на деку небо — усе голосніше. Вона була у своєму праві. Повному і нероздільному.
Ще одна мембрана, роздерта її тілом — і вона забула й ніколи не згадувала більше, байдуже — живого чи мертвого.
* * *Найважчим виявилося вибратися з міста; він кружляв у повній темряві, об’їжджаючи завали; дух то влягався, то знову наближувався — поки «ґраф» не вийшов на бетонну пряму, і Клавдій не втиснув педаль у підлогу.
Попереду палала ферма — іскри лягали на вітрове скло, блимали востаннє й оберталися чорними пластівцями кіптяви; далеке вогняне страховисько вперлося руками в боки, майоріло на вітрі неохайною бородою і проводжало поглядом єдину свідому крапку на трасі.
Світу більше не існувало. Нічого, що звик він вважати природним; стале і непохитне здійнялося дибки, над людством висіла перекинута вирва чорного смерчу, і, захоплені його жахливим тяжінням, злітали в повітря закони і прив’язаності, підвалини і звичаї, корови, уламки будівель, дерева та домовини…
Клавдій тиснув на газ, а коли світло фар вихоплювало попереду перепону — автомобіль, речі чи тіло їхнього власника, — до хрускоту зціплював зуби і зливався з машиною, слухняною, готовою до будь-якого маневру…
Потім він зрозумів, що збивається з напрямку, і звернув на ґрунтову дорогу. Шлях йому освітлювали пожежі.
Машину трясло. Вона стогнала і захлиналась. Погляд низького, повного місяця позбавляв спокою. Хоча — який там спокій…
Аби до часу не зламати шию, довелося зменшити швидкість. З-під уламків хлівця вихопилася біла курка, кинулася на вітрове скло, вдарила по ньому крилами і дзьобом. Божевільна…
Божевільга… Тепер він знав, що це за слова…. Її слова. Та чи пам’ятає вона їх зараз — навряд чи її цікавить невинна гра слів, коли будь-яке життя кориться їй, мов дитячий кубик.
Боже… Івго, що ти наробила?!
Біля криниці сидів мрець. Дивився драглистим поглядом; Клавдій відвернувся.
За півгодини розбита дорога вивела «ґраф» на осьове шосе, Клавдій навіть пам’ятав його номер; дух матки був тут таким виразним, що Клавдій зупинився.
З купи карт на сидінні поруч він безпомилково вибрав єдину, військову — найточнішу. Розгорнув, увімкнув світло; знову-таки несхибно знайшов у переплетінні трас те крихітне перехрестя, на якому тихо стояв зараз запорошений «ґраф».
Низький місяць зазирав у карту через його плече. Він ледве стримався, аби не затулити її долонею.
Зосередився. Дух відьми, густий запах смерти пронизував скло та залізо — але стратегічна карта і сама по собі була страшна, бо імена людських поселень сусідили з байдужими знаками, що символізували не просто смерть — неминуче, миттєве, повне руйнування…
Тупо розглядаючи карту, Великий Інквізитор пом’янув покійного герцоґа.
І витягнув з кишені його «подарунок».
На скільки він помилиться? На півкілометра? Кілометр? П’ять?
Чи зачепить Віжну?
Хто там іще, в околицях блідого сірого кружальця з акуратним написом «м. Вейна»? Місто з нього було ніяке — тільки з поваги до історичного минулого. В якому крім давнини — нічого особливого. Так за вислугу років дають почесне звання і відправляють на почесний відпочинок…
Так — у людській історії. На жаль, є й інші… Принаймні, одна і зараз.
Зараза…
Пульт дієздатний. Глибоко під землею, мов мрець, чекає наказу офіцер…
Навіть коли він знає, що Командувач загинув. Машина війни не залежить од людського життя.
Земля здригнулась, і Дух Матки зробився на порядок сильнішим. Поруч із цією істотою всі Інквізитори світу — безсилі, навіть якби примудрився він увібрати їхні волі в себе…
Батько-інквізитор… Батечко-Клав.
Він засміявся. Хрипко, але щиро. Майже без гіркоти.
Вейна. Це місце, де її ініціювали… суки, висмикнули її у свій світ, який «не такий», а вона, бачите, лишилася колишньою, це світ?.. Бидло, курви, навіщо…
Він бездумно, механічно зміряв поглядом відстань од «ґрафа» до кружальця. Кілометрів п’ять. «Тільки тримайся подалі» — так, здається, висловився покійник.