Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Процесія. Вони несли його тіло — впокорене, безжиттєве, важке. І йшли за ним — довгий ескорт по колу, аж ті, хто несуть тіло зайди, мало не наступають на п’яти останнім у процесії…
Вони тримали його на витягнутих руках. Голова його закинулася підборіддям у небо, обличчя інквізитора здавалося перевернутим портретом…
— Івго…
Ні, уста його нерухомі. Але вона виразно чула…
— Івго…
Процесія повернулася до палаючого автомобіля. Ні, вже не палаючого — вихор подбав, аби полум’я з’їло все, що могло. Лишився тільки чорний кістяк.
ЇЇ діти тріумфували; вони доволі настраждались у пошуках змісту, ЇЇ діти в праві судити втілення усіх своїх бід, не людину, яка втратила силу і владу, але страховисько, що багато століть жерло їх — Інквізицію.
ЇЇ пальці неквапно затягували залізний трос на його зап’ястках. ЇЇ діти прикручували Великого Інквізитора до залишків його «ґрафа». Нехай поєднаються — людина-машина та машина-людини…
— Хмизу!
Їх багато; кожна кине по гілочці — здійметься високе багаття…
Вона сиділа на своєму троні. Над головою її — вісь буревію.
* * *…П’ятирічний хлопчик, який серед літа пробив стопу іржавим цвяхом. Юнак, який зламав ногу на першості ліцею з футболу. Вістря ножа, що входить глибоко в бік молодому провінційному інквізиторові. Весь біль, що зазнав він за життя, був тінню того болю, який він відчуває зараз, але ж не втрачає свідомости, ні — всі його думки ясні, образи чіткі та опуклі, ще й наче обведені контуром — для більшої виразности…
«Унаслідок прямого контакту з… маткою… Атрик Оль… осліп… після чого… відьми засмолили його в бочці… і підпалили».
Як добре працює пам’ять. Пам’ятає все, до волосинки, яка лягла йому на скроню, до запаху книжкового пилу і строкатої пір’їни незнаного птаха між сторінками…
«Унаслідок прямого…» Ну, не зовсім — дотягнутися до неї він не встиг… Ще… «Інквізитор Клавдій Старж втратив силу… але не зір…» Аби бачити, в який спосіб відьми облаштують його долю. Бачити купу хмизу під ногами… Вони святкують, вони мають владу. Їхній танок — смерть Інквізитора на вогнищі… «На гравюрі невідомого художника… мить смерти Клавдія Старжа — відьми прив’язали його до кістяка його ж автомобіля і підпалили».
Він пам’ятає все. Усе відчуває. І нічого не забуде — до останньої миті. А може, і далі.
«Після ініціації… у діючих відьом не зберігається здатности когось любити».
Любити іншого, Івго! Не схожого на себе, на свою… власність.
«Любов… почуття, яке робить людину залежною. А відьми цього не зносять…»
Залізна мотузка ось-ось переріже зап’ястки.
Дзвін? Далекий, мелодійний, скорботний удар… І ще один — сильніше, наче відчайдушний скрик: що я можу зробити, чим я можу допомогти тобі, Клаве…
Плакала від страху Дюнка…
Але чому, чому він не непритомніє?!
А чого ти хотів, Клаве…
Дюнка?
…ти ж ЗА ЦИМ прийшов. Безглуздо померти… але ще безглуздіше — померти несвідомо… у знетямі.
Я помилився…
І ти ще хочеш, аби вона жила? Хочеш цього, Клаве…
Він перевів диханя. Дивно, що воно ще в нього є.
Шабаш. Відьми отримали свою коротку історію — і втратили в миті своєї історії, свого божевільного шляху до МЕТИ довічну свою природу… Загубили свій зміст або відсутність потреби в ньому — заради того, аби шукати і знайти його. Як людей ЇХ більше не буде. Як люди вони зникнуть разом з людьми, які в миті своєї природи втратять свою довічну історію… «Люди здичавіли і ховаються в лісах…» А ЯК ВОНИ — будуть?
ЯК ВОНА?!
А ти ще не позбувся своєї цікавости, Клавдію…
Відьми стояли довкола нього — під ним, бо він висів над їхніми головами. Перед тим, як підпалити хмиз, милуються результатом своєї праці. Сотні відьом — палаючі очі, ціле поле жарин. Тиша — повна… перед захопленим ґвалтом, перед оргазмом — екстремою ШАБАШУ…
І ще одна людина на підвищенні — нерухома жіноча постать у високому кріслі. Вогняна куля наелектризованого волосся, уста, мов натягнутий лук, очі — дві збожеволілі зорі, дві комети.
— Так, Дюнонько, — сказав він голосно. — Так. Я цього хотів.
Полум’я…
* * *…червоне ядро. Центр, огорнутий важкою мантією; усе це безупинне обертання, злети і падіння — траєкторії наближення ЇЇ доньок, зараз вони зіллються з МАТІР’ю, зараз…
Вона підняла голову.
Коло неба оберталося усе швидше. Щоб устигнути за чорним вихором. Аж гострі вогники зір розмазались, лишаючи білий слід…
Вирва поглибилась. Краї її, позначені гривами вже мертвих коней, здибилися і загнулися, наче бажаючи впіймати неприродно низький місяць.
ВОНА зареготала, і, налякані її сміхом, краї вирви вгіали і провалилися вниз. ВОНА сиділа на вершині конусоподібного вулкана, і внизу, під своєю владою, розрізняла образи порожніх зруйнованих міст.
Змахнула руками; вирва вивернулася знову. Тепер вона могла роздивитися людину, розіп’яту на кістках власної машини, підвішених на залишках бетонної стіни.
Сотні вогників. Нові зорі в жахливій каруселі.
— Палай! Палай!!
Трон її здригнувся.
Ні, трон ЇЇ — єдина нерухома сутність у світі, що шалено обертається, у коловороті неба та зір, землі, води та вогню; ВОНА сидить у цьому
