Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

– Кілька років? Що ти верзеш?  

– У багатьох книжках про переміщення таке часто-густо трапляється. У світі людей, припустімо, – кілька днів, в іншому –  кілька років.  Чи навпаки..

– Та ні, навряд чи, –  впевнено сказала Інга, – бути такого не може...

– А те, що з нами сталося – таке може бути?

Сонячний промінь ковзнув  у кімнату і розділив її на дві половини.  Дівчата помовчали, дивлячись, як у повітрі носяться легкі порошинки.  

– Тепло сьогодні, добре, – пробурмотіла Інга, підставляючи обличчя свіжому струменю з невеликого отвору під самою стелею.

Вікно кімнати, як і раніше, ніяк не можна було відкрити, тому дівчата і перестали намагатися це зробити.

– Не ухиляйся від теми! – взвизгнула Ліка.

Інга болісно скривилася.

– Добре, припустимо. І куди ми побіжимо? По полях, по лісах? Ми й гадки не маємо, що це за світ, знаємо тільки, що закони в ньому доволі жорсткі, майже середньовічні.  Звісно, ми з тобою дівчата сильні й горді, вміємо за себе постояти, але ми  виросли у місті розумієш? Нам не прожити довго в лісі! Це ж не розважальний пікнік, зрозумій! Ось ти, наприклад, зумієш розвести вогонь без сірників? А в ягодах, грибах розбираєшся?

– Ні, – пробурчала Ліка.

Тоді Інга взяла дівчину за худі плечі й продовжила говорити, дивлячись прямо в її невдоволене обличчя: 

– А якщо ми потрапимо в полон і нас помістять не в таку ось затишну кімнату з вікном і триразовим харчуванням, а заштовхають у якийсь сирий підвал, де бігають щури, а замість м'якого ліжка мокра солома?  І ніяка клятва тебе від насильства не вбереже. Як тобі така перспектива?

– Досить мене  вже лякати!

– Лякати? А якщо тут, як у середньовіччя, відьом спалюють?

– Та припини! – Ліка вирвалася і відсахнулася до стіни. Обличчя її зблідло від жаху, а губи тремтіли.

– Отож бо і воно!  Мені теж страшно. Але перш ніж ухвалювати рішення, слід гарненько зважити всі наслідки...

– Наслідки... – Ліка здавлено схлипнула, – Думаєш, тут  і справді ось так запросто спалюють людей?

– Нікого в нас не спалюють, – почули вони тихий  голос Ренальда і разом обернулися.

Принц увійшов до кімнати і щільно прикрив за собою двері.

– Нікого у нас не спалюють, – повторив він, – але тепер я теж вважаю, що вам краще покинути Даяд.   

– Але куди ми підемо? – запитала Інга, дивлячись на Ренальда  чи то перелякано, чи то здивовано.

– Я допоможу вам потрапити туди, де ви маєте бути... Спершу  послухайте, що скажу, потім будете самі вирішувати, як  для вас краще.