Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Лікі у її недовгому житті часто доводилося відбиватися від охочих зазіхнути на гарненьке дівоче тіло.
Перший раз таке трапилося, коли дівчині було п'ятнадцять років. До її спальні серед ночі заліз один із п'яних дружків матері.
Тоді вона ледь не померла від страху, але все таки не розгубилася. Їй вдалося вирватися і втекти, до того ж вона подряпала тому вилупку обличчя і вдарила його по голові торшером, що стояв на столику біля ліжка.
Після цього випадку дівчина вперто, несамовито почала ненавидіти чоловіків і одного разу навіть дала урочисту обіцянку, що жоден із цих “хтивих козлів” ніколи до неї більше не доторкнеться.
Вона порізала руку, змочила кров'ю носову хустку, а потім спалила закривавлену хустку на ритуальному багатті.
Олеся, навпаки, кепкувала з цих клятв і казала, що рано чи пізно, а прийде час і трапиться на шляху такий чоловік, який зуміє завоювати довіру Ліки. Тоді жодні клятви не зупинять силу пристрасного кохання.
Але дівчина злилася і не бажала нічого слухати.
І ось тепер така халепа з Інгою!
– Він спробував і не відступиться, поки не доб'ється свого, повір мені, – гаряче доводила Ліка і у паніці бігала по кімнаті, – А в нього, до того ж, влада є! А ти його, до того ж, убити намагалася! Замах на вбивство не так просто забути! Чи ти не розумієш, що він захоче помститися?
– Можливо. Але мені, а не тобі, – Інга мляво пересмикнула плечима.
– Обом, подруго, обом! Думаєш, якщо він на тебе око поклав, то мене залишить у спокої? Ти зовсім мужиків не знаєш, чи що?
– Не накручуй ти себе! Ренальд пообіцяв знайти на нього управу... Не такий вже він пуп землі, цей чаклун!
Інзі й без Лікіних істерик робилося нудно й гидко від спогадів про те, як руки Біра мацали її тіло, а губи слинявили шию, і що докладніше вона згадувала, тим страшніше і бридкіше їй ставало.
– Ти ж сама сказала, що цей козел старий і смердючий тебе якимось зіллям обпоїв, – Ліка струснула головою. Щоки її спалахнули, очі люто заблищали, – А якщо наступного разу він приготує сильніше зілля? Нам тепер що, ні пити, ні їсти нічого не можна? Так він і Ренальда зможе обпоїти, тільки б отримати своє!
– Не посміє. Ренальд принц, брат королеви... Я йому вірю...
– А я вже нікому не вірю! – Ліка повернула руку тильною стороною догори, з гордістю показавши Інзі тонкий білий шрам, що перерізав зап'ястя, – Ось моя гарантія!
Інга гидливо поморщилася.
– Ти вени різала?
– Ні, не вени, просто клятву дала, і тепер, якщо порушу її, навіть проти волі – помру!
– Яку клятву?
– Ніколи не спати з чоловіками!
– І кому ти в цьому клялася? Господу Богу?
– Вогню, воді, собі самій... Не знаю, просто всьому, що було довкола... Може, й богу якомусь, якщо якийсь мене чув.
– А, зрозуміло!
– Думаєш, це нічого не означає? – з викликом запитала Ліка.
– Думаю, твоя клятва досить безглузда, але тобі краще знати. Це твоє життя, не моє, – байдуже відповіла Інга, падаючи обличчям у подушки.
Ліка задумливо потерла пальцями шрам на зап'ясті й повалилася на ліжко поруч із нею.
– Послухай, мені все це вже поперек горла. Ось відчуваю – не до добра воно... Нам потрібно тікати звідси. І що швидше, то краще... – з тихим надривом сказала вона і так глибоко зітхнула, немов їй повітря не вистачає.
– І куди ж побіжимо? – поцікавилася Інга.
– Не знаю. Але якщо таке почалося, то ніяким миром його не залагодити, повір. Я, звісно, все розумію, але, може, не варто було цьому виродку склом у горло тикати?
– Я не встигла нічого іншого придумати. Якось інстинктивно вийшло, само собою...
– Ну звісно, звісно, у мене так само виходило... інстинктивно... Самозахист... Тільки тут і поліції немає, немає нікого, хто б нам допоміг у всьому розібратися. Навіть свого будинку немає, щоб хоча б за його стінами сховатися! – кусаючи губи, скаржилася Ліка.
– Поліція і там нам нічим би не допомогла. Тож – шило на мило, дорога моя дівчинко...
– Там люди, а тут– незрозуміло хто!
– Невідомо, кого більше треба боятися, – Інга не збиралася здавати позиції.
Її теж мучило бажання жорстоко помститися Сергію, але вона чудово розуміла: у неї немає жодного шансу. Вона й так одному голову статуеткою розбила, іншого – порізала. Але жодного жалю не відчувала. Якби подібне трапилося знову – вчинила б так само, не замислюючись довго.
"Сподіваюся, тебе все ж приб'ють у якомусь підворітті", – подумки побажала вона Сергієві, втім, доволі мляво, без жодної злоби.
Інга дуже втомилася відчувати лють і ненависть, їй хотілось, нарешті, опинитися у тиші і спокої.
– Але якщо повернемося в наш світ, то зможемо, принаймні, переїхати в інше місто. Ми так... дивно випарувалися з того підвалу, що нас навряд чи кинуться шукати відразу ж... А якщо й кинуться, то нізащо не знайдуть, – Ліка вперто гнула своє, – А раптом там узагалі кілька років минуло!
