Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Дівчата чекали ночі зі страхом і хвилюванням. Ситуація зайшла в глухий кут, і її потрібно було якимось чином рухати вперед, щоб зрозуміти, заради чого, власне, приключилася з ним ось така дивовижна історія, і наскільки благополучно вона може завершитися. Думати про те, що станеться далі, Ліка та Інга не наважувалися.
Додому повертатися страшно, але й залишатися тут, у незнайомому світі – теж не найкраща перспектива.
Вони дослухалися до поради Ренальда і спробували поспати. Вийшло насилу. А ось вечеря, яку принесла служниця, нічого крім нудоти не викликала.
Але поміркувавши, дівчата розклали по кишенях ретельно загорнуті в чисту тканину, бутерброди: хліб із м'ясом і м'яким сиром.
– Шкода води нема в що набрати, – тихо промовила Ліка, дивлячись на те, як за вікном повільно розтікаються сутінки.
– Ренальд казав, там начебто джерел багато... До того ж нам блукати довго й не доведеться, – відповіла Інга і раптом її знову здолало те саме почуття: коли дуже треба щось згадати або зрозуміти, а не виходить.
Вона потерла долонею лоб.
– Ти що? – занепокоїлася Ліка.
– Не знаю, таке відчуття дивне, начебто якийсь дуже важливий спогад загубився... Ну добре! Давай подумаємо, що ще нам необхідно...
– Ми пішки підемо через кордон? – запитала Ліка, – мені здається, на конях скоріше й надійніше...
– Я верхи їздити не вмію, – нагадала Інга.
– Ну це не так уже й важко, швидко звикнеш, звісно, ноги спершу болітимуть...
– А як тоді...
– Тихо! – Ліка схопила Інгу за руку.
За дверима лунали ледь вловимі шерехи. Невже хтось підкрався до дверей і хоче підслухати їхню розмову?
– Параноя! – пробурмотіла Інга, підбігла навшпиньках до дверей і відчинила їх.
Але в блідо освітленому коридорі було тихо і порожньо.
– У страху очі вирячені! – перефразувала вона відому приказку і подивилася на тацю з вечерею.
Може фрукти забрати із собою? Ні, вони занадто громіздкі, кишені відтягнуть.
– То що, може все таки верхи поїдемо? – повернулася Ліка до перерваної розмови.
Інга залишила двері трохи прочиненими, щоб краще було чути всі пересування замком, і знову сіла поруч із подругою по нещастю, щока до щоки.
– Нехай це Ренальд вирішує. Він знає тутешні місця, знає, яким чином у цих лісах краще пересуватися.
– Так, розумно... Але чи можна йому вірити до кінця?
– А з чого йому нас підставляти? Він принц, благополуччя країни – в його ж інтересах...
– Ну не знаю, може і є з чого...
– Знову параноя!
Темрява, тим часом, ставала дедалі густішою і в'язкішою.
Годинника в кімнаті не було, але дівчата інтуїтивно спробували визначити час.
– Близько одинадцятої, – сказав Інга, – ось-ось прийде Ренальд.
Вони ще раз уважно перевірили, чи не залишилося в кімнаті чогось із їхніх речей.
– Тихо як... – прошепотіла Ліка, здригаючись, – моторошно...
– Не бійся. Рано чи пізно, а ця біготня закінчиться...
– Мені б твою впевненість! – гірко зітхнула Ліка, – Одна надія: Олеську знайдемо. Не знаю, як тобі, а мені поруч із нею якось спокійніше.
Незважаючи на те, що двері були прочинені, вони не почули кроків і не помітили, як на порозі з'явився Ренальд, загорнутий у темний плащ.
– Готові? – запитав він.
Дівчата ледь не задихнулися від несподіванки, а Ліка підскочила на ліжку і навіть скрикнула від страху.
– Фу, налякав, – пробурмотіла Інга і, щоб утихомирити серцебиття, притиснула до грудей долоню, – Так, ми готові!
– Тоді не гаємо часу. Варти немає, Ролена приймає ванну. Вона зібралася особисто поговорити з вами завтра, але, мабуть, її планам не судилося збутися, – усміхнувся Ренальд.
– А чаклун? – швидко запитала Інга.
– Буде відсутній до завтрашнього вечора.
– Послухай, давай дорогою заглянемо в його лабораторію. Потрібно дещо перевірити...
Інга й сама не розуміла, навіщо, але якийсь голос у глибині її свідомості настійно радив дівчині вчинити саме так.
– Ти що? – не на жарт злякалася Ліка, – А якщо нас там застукають?
– Так це можливо? – не звертаючи уваги на її переляк, запитала Інга.
– Настільки треба? – Ренальд звузив очі.
– Ти не уявляєш, як...
– Добре. А тепер ідемо звідси...
Дівчата квапливо вислизнули з кімнати.
У звивистих коридорах замку не було нікого, але освітлювали їх, як і зазвичай, десятки яскравих смолоскипів.
– Поменше б світла, – прошепотіла Інга.
