Порожнє небо - Радек Рак

А де ж мої чорні коні,

А де ж мої віжки,

Гей, на сході закохався,

На заході — трішки.

Пісенька була ладною, та ще й проспіваною від щирого серця, хоча Толпі абсолютно не мав голосу. Але ця місячна огидність, ці розряди — напевно, все через комах.

Ніч висікає іскри морозу. Від холоду дубіють пальці, болять вуха, крижане повітря забиває ніс. Аделя з Толпі ведуть місяць за собою, наче бридкого, неслухняного песика. Не криються із ним. До дому Мадам, куди вони прямують, недалеко. Досить вибратися за Старе Місто, пройти на захід Краківським передмістям до площі Муштри — і ти вже на місці. Вулиці цієї пори повинні бути безлюдними.

Але ледве вони минають Краківську браму, як завмирають, здивовані.

Бо серединою бульвару Краківського передмістя, яскраво освітлені кольоровими ліхтарями, низько-низенько, так, що до них можна сягнути рукою, летять місяці.

Великі й малі, сріблясті та різнокольорові, і абсолютно прозорі, такі, по яких переливаються бензинові розводи, наче по мильних бульбашках. Одні здіймаються догори, до неба, інші падають на землю і зі скляним хрускотом котяться бруківкою; ще інші затримуються на підвіконнях, у брамах, поміж пруттям ліхтарів. Їх — десятки. Їх — сотні. У вухах лунає сріблястий шепіт.

Толпі невпевнено притискає до грудей свій бридкий та безформний виріб. Хоче відступити вглиб підворіття, але Аделя тягне його вперед. Хихотячи, намагається схопити котрийсь із тих нових. Один від дотику розлітається яскравим конфетті, а інший, перлово-молочний, доволі невеличкий, здається тривкішим. Аделя засовує його собі в рота і ковтає, перш ніж Толпі встигає запротестувати.

Вони не самі на вулиці. З кам’яниць виходять їхні мешканці, приваблені барвистою процесією. Спочатку по одному та невпевнено — згадки про революцію все ще залишаються свіжою раною, — а потім сміливіше та більшими групками. Виснажене місто прагне свята. Перш ніж Толпі та Аделя дісталися до площі Муштри, з будинків висипало чимало людей.

Музику чути здалеку. Скрипки, кларнет, флейта. Наче на єврейському весіллі. І коли Аделя та Толпі доходять до площі, то помічають перед будинком Мадам велике вогнище, над яким висить величезний, оздоблений міфологічними мотивами казан. Навколо вогню галопує вершник на могутньому яскраво-червоному коні, м’язи в того грають під шкірою. Чоловік здається викутим з бронзи, і лише по якомусь часі Толпі впізнає в ньому Яремку.

Яремка тримає в руках обруч на палиці, який він раз у раз занурює в казан і мчить далі галопом, здіймаючи обруч високо над головою, наче пророчу патерицю. А місяці вилітають з того один за одним, різні-прерізні, й стає їх усе більше та більше. Багато з них заплутуються в голому гіллі чорної тополі, що височить над площею, й заливають сяйвом усе навколо, наче кольорові лампіони. Гурт музúк під деревом грає так шалено, наче справжня капела чортів.

Сюди ж підтягуються й люди. Сміються, дехто танцює під музику, інші несміливо ледве похитують стегнами. Всотують музику, всотують блиск цієї ночі, цього незвичайного свята. Скоро їх уже стільки, що для Яремки залишається небагато місця — лише навколо вогнища та біля дому Мадам. Яремка притримує коня і ступою під’їжджає під самі двері. Квіти та ліани, якими поріс будинок, хвилюються, хоча вітру й немає. Зморений огир важко сапає, пара клубами вилітає з його ніздрів.

— Я тут, пані, — озивається юнак. Його голос гуде, наче під землею б’ють дзвони. Це чують усі. Яремка — наче казковий лицар.

Натовп замовкає, навіть музúки, ніхто й не писне. Лише місяці шелестять сріблясто. Така це тиша.

Двері відчиняються, з них виходить Мадам. Уся в білому й у квітах жасмину, із серпанком, наче вона йде до шлюбу. Карлик-покруч Бруно та вовкулака Моґрім несуть за нею край накидки. Яремка подає їй сильну долоню, а Пані сходить та сідає за ним у сідло. Відкидає серпанок за спину, і цієї миті гомін та музика знову вибухають. Мешканці міста, жінки та чоловіки, кидаються, щоб підхопити серпанок, а потім рвуть його на шматки. Нечисленні щасливці зможуть забрати додому кілька ниток з нього й зберігатимуть, наче якусь реліквію.

Яремка та Мадам від’їжджають у ніч. Мідяне волосся Мадам вогнисто блищить; у жінки зараз обличчя сестри Розини. Кінь креше іскри з-під копит. Вони зникають серед ночі — й тільки їх і бачили.

У своїй руці Толпі відчуває холодну, шорстку долоню Аделі. Машинально стискає її. Дівчина легенько усміхається, й вони йдуть собі разом, залишаючи позаду себе весь цей гамір та метушню.

Свій місяць вони випускають на боковій вуличці, позаду монастиря кармелітів, біля вулиці Святого Духа. Місяць летить угору повільно та непереможно, аж врешті зависає десь у високості, малий, маленький, майже непомітний. Обійнявшись, вони довго дивляться на нього. Наче батьки, чия дитина вирушила у світ шукати щастя — а пощастило їй так собі. На небі блищать й інші місяці. Чорнота ночі блякне. Незабаром світатиме.

— Пст, пст! Толпі!

Сірничок сидить на пристінку і длубається в носі.

— Тобі змінили вирок після повторного розгляду справи. З покарання пеклом на безстрокову покуту. Ніби різниця й невелика, але ж це кара безстрокова, а не вічна. Напевне, вийдеш раніше за добру поведінку.

— Я думав, ти мертвий, — Толпі надто очманілий, аби сказати щось більше.

— Не так легко позбутися чорта, — нашорошується той. — Особливо чорта шляхетного роду. Хоча й збіднілого, а тому — з верби. Рід є рід. Дурні хлопці помирають набагато легше. Наприклад, від зараження крові після того, як їх покусають.

Толпі доволі довго перетравлює