Порожнє небо - Радек Рак

Це приміщення було чи не єдиним у будинку, що залишилося в безладі. Всюди валялися скляні лійки та реторти. Великий казан і досі висів над погаслим алхімічним горнилом, рештки місячної матерії осіли на його стінках, наче блискотлива емаль. Все так, як хлопець запам’ятав з тієї гарячкової ночі, от тільки холодне і вистигле.

На дні діжок усе ще залишалося чимало ртуті, свяченої води та спирту — цього останнього менше за все, бо він найшвидше випаровувався. В кутку лежала купа вугілля: достатньо, аби підтримувати вогонь доволі тривалий час. Якби не нога, Толпі стрибав би від радощів.

Він також обстежив комору за лабораторією. Обережно наблизився до шафи, крізь яку можна було дістатися підземелля. Різким рухом відчинив дверцята, мимохіть прикрившись руками, наче зсередини могло щось вистрибнути та впитися йому в горло. Нічого такого не сталося. На полицях шафи спокійно стояли банки із консервацією; маринади та квашені огірки не здавалися кровожерними. Замість задньої стінки — цегляний мур. Жодного входу до комплексу тунелів. Толпі спожив уміст кількох банок, з’їв навіть корнішони, які не надто полюбляв.

Увесь листопадовий вечір він полював на нічних метеликів. Знайшов лише кількох, усі — висушені, заплуталися в павутинні на горищі. З них точно не набралося б повної міри. Тож він почав хапати різних комах, тарганів і павуків — волохатих, войовничих хрестовиків та інших, крихких, що в паніці ламали собі лапи. Навіть знайшов кілька вошей у своїй кудлатій чуприні. Зібрав усіх тих створінь, живих та мертвих, вкинув до банки від паприки в оцті, й скоро начиння почорніло від тілець, що перебирали там маленькими лапками.

На кухні він заварив собі каву, бо збирання багатоногих істот надто його зморило і він знову відчув гупання гарячки в скронях. Потім зійшов у підвал, про всяк випадок прихопивши із собою штуцер отця Рушеля. Запалив гасову лампу та потроху, методично взявся до справи.

Довгим пінцетом з хірургічної сталі він брав — по одній — комах з банки і переносив їх у полум’я. Ті, що були мертвими, швидко чорніли та кришилися, ті, що були живими, безпорадно перебирали лапками; таргани шкварчали і репалися, звільняючись від смердючого й огидного вмісту своїх тіл. Нарешті Толпі з милосердя почав спочатку вбивати їх, притиснувши пінцетом, і лише потім спалювати.

Він завмер, коли почувся стукіт, що йшов від дверцят до комори. Толпі взяв посвячений папою штуцер і вирушив до того приміщення. Спітнілі руки так тремтіли, що Толпі ледве міг втримувати зброю.

Хтось стукотів у двері шафи — зсередини. Хтось, хто і сам міг би безперешкодно ввійти, але, здається, був надто чемним, щоб це зробити.

Толпі обережно відчинив дверцята. Всередині стояв, випроставшись, комісар Моґрім у міліцейському мундирі з відзнаками, що полискували на передпліччі.

— Персефона, володарка Підземного Світу, вітає свого слугу, Толпі з-над Бугу, — загарчав він. — Нагадує йому також про складену обітницю. За виконання її завдання тебе чекає винагорода, гідна чоловіка. Бо пані не кидає слів на вітер. Але нехай Толпі пам’ятає, що йому залишилося небагато часу.

На звістку про винагороду, гідну чоловіка, серце хлопця забилося швидше, втім, він був надто ослабленим, щоб відчувати справжнє жадання. Не міг навіть згадати запаху тіла богині. Втома, страшенна втома розливалася по ньому, наче рідкий свинець.

— Скажи, що немає потреби мене підганяти, — буркнув. — І що я про все пам’ятаю.

— Так і перекажу, — міліціонер ледь уклонився й знову рушив у сповитий темрявою коридор в глибині підземного світу.

Толпі ж повернувся до спалювання комах.

У лабораторії було холодно і тхнуло пліснявою, хлопець стукотів зубами, хоча й щільно загорнувся у вовняну ковдру. Йому постійно здавалося, що цей підвальний холод іде з його нутра, з його тіла. Він швидко втомлювався і, на відміну від пана Яна Азриеля Геспера, не мав пані Марії, яка принесла б чаю та тістечок — чи бодай підтримала його добрим словом. Також хлопця не втішало розуміння, що він не має зеленого поняття, звідки взяти нові сонні марення. Комашині трупи горіли і тріщали, голова Толпі важчала все більше та більше, аж доки він не провалився у неспокійний сон.

Коли стукіт у двері шафи почувся знову, Толпі підвівся, скоріш роздратований, ніж наляканий. Узяв рушницю, налаштований прогнати набридливого міліціонера.

Але це був не міліціонер. Ізсередини на нього дивилася Аделя, вдягнена в нічну сорочку, що сягала її щиколоток.

Красивої форми череп уже обсипав пушок чорного волосся, і з ним вона здавалася набагато вродливішою. Лише шрами на скронях дещо спотворювали її, але не надто. Вона нерозумно, по-дитячому посміхалася. Наче запитувала, чи може ввійти.

— Заходь, заходь! — Дивно, але її прихід зовсім не здивував його. Наче десь в глибині душі Толпі давно очікував на Аделю. — Ти завжди можеш сюди заходити.

Вона сіла на стілець, з цікавістю розглядаючись навколо. Присутність дівчини наче наповнила підвал диханням літнього вітру. Здавалося, що саме пройшов липневий дощ.

Толпі крадькома глянув на неї. Струсив комашиний порох на металеву тацю. Тут і там виднілися недопалені лапки і тіла. Їх було небагато, але що ж — це буде невеличкий місяць.

— Знаєш, а я тут місяць роблю. Той я, ну, розумієш… знову розбив. Ненавмисне.

Аделя все ще вдивлялася в нього з посмішкою, і жоден м’яз не здригнувся на її обличчі. Здається, вона нічого не розуміла з того, що він говорив. А може, навпаки — вона розуміла все, навіть те, чого він не сказав і про що не думав. Руки вона склала на колінах, лікті притиснула до тулуба, через що її повні груди ледь не вискакували з викоту нічної сорочки. Спостерігши, що погляд Толпі прикипів до тінистої западинки поміж молочними узгір’ями, розстебнула горішній ґудзик сорочки. А потім — другий.

— Ні, ти не мусиш… Не роби цього.

Але Аделя зробила, і ліва грудь одразу вирвалася з-під білої тканини. Посередині, вчепившись у твердий пиптик, висів сон. Кольоровий, пір’ястий, наче пава, він пахтів трояндами, бо це ж неправда, що сни не пахнуть. Увесь підвал просяк його запахом, немов це був ніякий не підвал, але сад, осяяний червневим сонцем. Сон смоктав та покусував грудь дівчини, а пиптик від того ставав ще твердішим. Аделя подала сон Толпі, а той взяв його обережно, наче немовля.

Це був звичний-звичайнісінький сон звичайної-звичайнісінької дівчини. Про білу сукню та чорнявого хлопця, про шлюб у костелі, який пропах старим деревом, про будиночок, ледь помітний поміж яскравих мальв, сповнений дитячого галасу,