Постріл в Опері - Лада Лузіна

– О, ви цілковито маєте рацію, Маріє Володимирівно! – Попри підкреслено шанобливе поєднання слів, відповідь Василиси про дзвеніла непристойно саркастично. – Вибачте, що я забула уточнити цей важливий нюанс. Якщо у вашому роду є святі, чудотворці й угодники, це, безумовно, вирішує всі наші проблеми!

– Машо, ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця?

Даша Чуб зігнулася на надувному матраці й почухала згадане місце.

– Долоня – на гроші, ніс – на випивку, груди – на секс, брови – будуть гості. Лікоть – спати на новому місці. А сідниці?

Пляжний матрац лежав на верхньому майданчику сходів музею історії України.

Музей, у свою чергу, містився на Старокиївській горі – тій самій, де тисячу п’ятсот років тому заснували Град троє братів – Хорив, Щек і Кий, що дав своє ім’я Києву.

Тій самій, де тисячу років тому стояло Місто князя Володимира та його княжий терем, де гуляли три легендарних богатирі: Ілля, Добриня й Альоша.

Тій самій, де щоночі мали чатувати Троє, які прийшли до Києва втретє, – Катя, Маша й Даша.

Бо книга Києвиць промовляла:

Нехай буде сила з тобою, коли нині, як і будь-якої іншої ночі, стоячи на горі, що породила Місто, ти, побачивши червоний вогонь, полетиш туди, щоб спинити те, що може порушити Істину.

Ось тільки стояти на горі, закинувши голову й роздивляючись небо над нею, сподіваючись побачити там «червоний вогонь», понад п’ятнадцять хвилин було неймовірно тяжко. Шия терпла й нила.

І вчора Дашу осяяло: матрац!

– Так ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця? Добре б, якби свербіла на щось корисне, – проканючила Чуб.

Її рука залишила сідниці в спокої й зупинилася на мітлі, яка вірно лежала поряд, із двома велосипедними сідлами, прикрученими до древка.

Це означало готовність № 1.

Мітла була улюбленицею Даші, вже не раз за їхне недовге спільне життя виручала хазяйку з найбожевільніших халеп.

Але на небі нічого не горіло.

– Ну чьо там? – спитала співачка у Маші.

– Ні-чьо.

– Чьо, зовсім ні-чьо? Й у мене зовсім… – Даша невдоволено засовалася.

Сидячи на сходах, тримаючи в лівій руці кишеньковий ліхтарик, Маша вивчала великий бухгалтерський зошит у м’якій обкладинці, знайдений у схованці, що відкрилася їм.

Його аркуші було списано ідеально рівним почерком – знайомим, що ніби хизувався на всіх банках, пакетах, коробках у їхніх шафах, – почерком акуратистки Килини.

Даша, яка відшукала у великій бібліотеці Вежі книгу «Таємниці Зодіаку», стверджувала: Килина була народжена під знаком Діви:

«Лише Діви, а ще Терези… Це я, Машо, маю на увазі тебе. Тільки ви двоє – такі фанатичні системники. Вам би все по полицях розкласти, по баночках, по пунктах, тоді як нормальні люди (тут Чуб мала на увазі себе) просто живуть і насолоджуються життям».

Але зараз Даша не насолоджувалася – крутилася й нервувала.

– Ні, вони мене зворушують! – пробуркотіла вона. – Спочатку вони роблять нас Києвицями, наче ми їх просили. Потім ми в срачці рятуємо їх від Змія так, ніби нам робити більше нічого. Потім вони засипають нас золотом і називають королевами… А потім, тиць-пиздиць! – викликають на Суд і вимагають, щоб ми доводили, що ми те, чим вони нас зробили. Де логіка? – спитала вона. – Нема! Ну ні-чьо, ні-чьо! – зловісно пообіцяла Землепотрясна. – Я знаю, якого трясця у мене сідниці сверблять. Вони в мене завжди сверблять, шукаючи пригод. Чую, зараз на небі щось ТАКЕ-Е займеться, що ми всім скажемо: «А не пішли б ви! У нас є справи більш важливі, ніж з’ясовувати, хто кому косматочка, а хто гадуниця», – і додала без логічного переходу: – Боже, як я за сценою скучила! Я ж раніше щоночі в клубі співала. А ти мене й не бачила… Як я Катьці заздрю, що вона працює.

Чуб несподівано заспівала:

Голос, повнозвучний, сильний, накрив безлюдну Старокиївську.

Маша підвела очі – вона не знала, що талант Даші Чуб має таку пристрасну енергетичну силу.

Проте щемлива серенада, звернена до неба над горою, залишила його байдужим.

«Заповітна» зірка не засвітилася.

– Та дай ти спокій цьому зошитові! – розлютилася співачка. – Кажу тобі, мала випадково його впустила, коли гроші цупила. Якби зошит чогось був вартий, вона б не бабки взяла, а його.

– Логічно. – Машина відповідь була втомленою.

Хоча вона конспект Килини перегорнула більше ніж наполовину, його зміст так і залишився цілковитою загадкою.

На першій сторінці зошита стояло одне-єдине число – акуратно закреслене.

Наступні сторінок двадцять заповнювали незрозумілі й довгохвості формули, такі мудровані й безкінечні, що від величезної кількості чисел, іксів, дробів та математичних прогресій у студентки історичного факультету запаморочилася її гуманітарна голова.

На двадцять першій сторінці задачка закінчувалася значком:

А на сусідньому аркуші стояло ще одне число, тричі обведене ручкою, так емоційно й криво, ніби обрахувавши його, скрупульозна Килина втратила від щастя контроль над собою.

Двісті одинадцять тисяч дев’ятсот одинадцять.

Маша витріщила очі. Потім примружила.

Не допомогло.

Під 211911 примостилося незрозуміле:

К+2 верт

ААА не розіллє, БД не піде, крадій не буде, Ц залишається

(БМ дуже тривожно?)

Студентка перегорнула ще кілька сторінок – вони були подібними.

Сторінки ліворуч заповнювали підрахунки.

Сторінки праворуч – слова й скорочення.

Це було дуже схоже на словесну розшифровку лівої – математичної частини.

Але розшифрувати розшифровку теж було неможливо.

Ковальова повернулася до початку:

К+2 верт

ААА не розіллє… крадій не буде…

«Хто не буде крадієм? Той, хто отримає двісті тисяч?» – подумала вона і з сумнівом закрила зошит.

– А я ось що думаю: чи не записатися мені до астрологічної школи Глоби, – довела до її відома Даша Чуб.

– Тобі? Києвиці? – здивувалася подруга. – Ти здатна на небі побачити таке, що Глобі й не снилося.

– Так, – погодилася та. – Але лише на одну хвилину. А скільки годин я маю тупо на небо витріщатися? Так, може, хоч астрологію вивчу… Ще мені фізіогноміка подобається. Це читати характер людини за рисами її обличчя. От бачила зморшку в Каті на лобі? Так це неабияка рідкість! Зазвичай у всіх нормальних людей дві поздовжні зморшки, а в неї одна – саме посередині лоба. Така сама була в Черчілля. Це засвідчує, що вона сильна натура, схиблена на владі.

– А хіба це без зморшки не можна побачити?

– На Каті? Можна.

К+2 верт

«Катя плюс ми двоє, – зробила припущення Маша. – Навряд чи. Але припустімо. Тоді що таке «верт»? Вертихвістка? Вертеп?