Постріл в Опері - Лада Лузіна

– Ти що! – округлила очі напарниця. – Адже справа не в самовбивці. Навряд чи Києвиці рятують самовбивць. Її повішення має для нас щось означати.

– Тоді до нас на Яр Вал? Зачекаємо, поки оклигає.

– А якщо, коли вона оклигає, наші кицьки щось скажуть? Вона ж знову знепритомніє. І взагалі…

З появою Акнір Вежа на Яр Валу перестала бути безпечним місцем.

– О’кей, – прийняла нелегке для себе рішення Даша. – Везімо до мене.

– До тебе? Куди?

Іще донедавна співачка й арт-директор проживала в гримерці клубу «О-йо-йой!», і коли її звідти вигнали, вона перебралася до Вежі. І ще жодного разу не згадала про наявність іншого – постійного місця мешкання.

– На Десятинну, – розжувала Чуб. – Живу я там. Щоправда, я з матір’ю дуже погризлася. Але все одно треба в неї про родичів-відьом з’ясовувати. До того ж вона обожнює панькатися із самогубцями.

– Обожнює панькатися?… – здивувалася Маша.

За час їхнього знайомства «обожнює панькатися із самогубцями» було першою інформацією про Дашину матір.

– Ага, – підтвердила Чуб. – Мама обожнює поетів, які наклали на себе руки. Вона в мене знаєш хто? Маяківка!

– Хто-хто?

– Ну, знаєш, є пушкіністи, є булгакознавці, цих ти точно знаєш. А вона – маяківка! Скільки живе – вивчає життя і творчість Володимира Маяковського, на хрін нікому не потрібні. Я про те, як Влад Владич наклав на себе руки, слухала в дитинстві замість казки. Уявляєш, у якій жахливій атмосфері я росла?

– А нічого, що наразі друга ночі? – засумнівалася Ковальова.

– Звісно, ні-чьо. Я ж кажу, вона – маяківка! Богема! Мама зроду не лягала спати раніше третьої.

Будинок на вулиці Десятинній підкорив Ковальову своєю дореволюційною солідністю.

На добротних, одягнених у руду шкіру дверях висіла мідна табличка:

Онука Чуб нетерпляче втиснула дзвінок – бездиханна поетка нависала на них мертвим вантажем.

Двері відчинилися в одну мить.

На порозі стояла жінка в джинсах і старій футболці. В лівій, зігнутій у лікті руці курився залишок дешевої сигарети «Прима». Бліде, біляве волосся було гладко зачесане назад. І, дивлячись на Дашину матір, Маша вперше усвідомила: її подруга – справжня білявка.

Щодо іншої подібності, то позбавлені кольору, аскетичні риси цієї жінки були такими правильними, чистими, майже іконописними, що залишалося лише здогадуватися, яка знадобилася домішка батька, щоб у результаті вийшла Даша, з її носом-картоплею, ефіопськими губами й кругло-ляльковими очима.

– Привіт, ма, – похмуро привітала матір Чуб.

– Заходьте. – Жінка стала осторонь, даючи їм можливість пройти.

Ані раптовий візит, ані дикий вигляд дочки, замотаної в простирадло й увішаної золотом, не викликали в неї й натяку на розпитування.

Києвиці поквапливо протягли поетичне тіло крізь великий, закиданий речами довгий коридор і поклали принесене на диван у темній кімнаті, окупованій сталінськими меблями.

– Ця жінка… – пояснила Даша мамі, кривлячись. – Взагалі вона наклала на себе руки, а ми її підібрали.

– Просто хотіла покінчити з собою, і ви її підібрали? – уточнила Дашина «ма».

– Так.

– Молодці! – сказала мати.

Маша вирячила очі, силкуючись уявити, що б сказала їй рідна мати, коли б вона притягла до квартири чужу жінку, яка «накладала на себе руки».

– А я – Маша, – ввічливо відрекомендувалася вона.

– І ще, ма, у мене до тебе справа, – знову скривилася Чуб.

– Тоді ходімо на кухню. Дуже приємно познайомитися, Машо. Я – Вероніка. – За ім’ям не прозвучало по батькові. – А ти, Машо, чим займаєшся?

– Хіба не все одно, чим вона займається! – чомусь розлютилася Землепотрясна. – Вона просто моя подруга.

Жінка спокійно пропустила повз вуха Дашині слова.

Вони зайшли на кухню, простору, занедбану, яка Маші видалася дуже затишною. На стіні висіли древні ходики з шишечками й написом «49 років великого жовтня».

– Ви не надто голодні? – поцікавилася Вероніка, замислено дивлячись на свій холодильник.

– Це означає, – уїдливо повідала дочка, – що їжі в нас, як водиться, нема!

– Ну, бутерброд можна зробити, – спокійно зауважила Вероніка.

– Добре! О’кей. Давай бутерброд. Жерти хочеться страшенно! Я вза-агалі страшенно голодна, ма! – з викликом вимовила Даша.

– Отже, три бутерброди, – підбила підсумки мама.

Чуб страдницьки закотила очі.

– Так от, ма, до справи, – почала вона, наїжившись. У кожному її слові стирчала циганська голка.

– Так, донечко.

– У нас в роду були відьми?

Дашина мати заклякла з батоном і качалкою ковбаси в руках.

Але те, що першої, помилкової миті Маша сприйняла за подив, виявилося лише персональною манерою Вероніки глибоко й серйозно замислюватися.

– Наскільки мені відомо, не було, – так само спокійно сказала вона після секундних роздумів. – А що – дуже потрібно?

– Ось так! – Даша різко придушила пальцями шию.

– Твій дід по батькові написав книгу про відьом.

– Я знаю, – нечемно обірвала матір онука Чуб. – А з якого б це дива він її написав? Може, я відьма по батькові?

– То ж бо й воно, що ні. – Жінка нарізала хліб. – Ти ж знаєш, ми з твоїм дідом були великими друзями. І я пам’ятаю, як він шкодував, що в його роду нема жодної відьми, й дізнавався: чи не було їх у нашому. Він усе життя збирав інформацію про київських відьом, і, звичайно, йому було б цікаво… Але твій дід страшенно пишався, що ваше прізвище – Чуб – хоч би там як найгоголівське! У «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» козак Чуб – батько тієї самої Оксани, що послала Вакулу по черевички, «як у цариці». А сам Вакула, за Гоголем, син відьми Солохи. І якщо Вакула з Оксаною побралися, то їхні діти були відьмацького роду…

– Чуб – дівоче прізвище! – різонула онука Чуб. – Оксана його все одно б змінила. І вза-агалі літературного родоводу не буває. Дякую. Допомогла! Користі з тебе!

– Дашо, навіщо ти так? – не витримала Ковальова.

– Не звертайте уваги, Машенько. – Вероніка поставила перед ними дерев’яну дошку з нарізаними великими шматками, розхристаними бутербродами й увімкнула електрочайник. – Звичайне «не зійшлися характерами».

– Звичайне? – Чуб чомусь ображалася чимдалі дужче. – Та ти ніколи, ніколи мене не розуміла! Ти навіть не чуєш, що я тобі кажу. Тобі на мене наплювати. Вдома я. Пішла з дому. Тобі все одно.

І Маша несподівано здогадалася: саме цілковитий спокій Вероніки й виводить Дашу Чуб із себе.

Дашу дратує, що матір ну нічим не виведеш із себе!

– Ти – доросла, самостійна людина й маєш повне право жити де і як хочеш, – висловила свою батьківську думку Вероніка. – Якщо ти хочеш поговорити про наші стосунки, для цього не обов’язково провокувати скандал. Я знаю, у тебе такий характер. Емоційний. Тобі легше сказати про наболіле у вигляді крику. Але я ще