Постріл в Опері - Лада Лузіна

– Професора Чуба?!

– Звідки ви знаєте?!! – здригнувся голос оповідачки.

– Її написав мій свекор. Батько мого екс-чоловіка. Ви зараз у його квартирі. Помираючи, він заповів її не чоловікові, а онучці й мені. До речі, саме його онука, моя дочка Даша врятувала вас сьогодні.

– Боже мій! – зарепетувала та, що повісилася. – Ще один збіг! Тепер я знаю, ви повірите мені. Можливо, навіть допоможете. Це не може бути просто збігом. Це знак!

Маша підвелася: та, що кричала, цілком мала рацію – у природі не існувало випадковостей.

І Києвиця Ковальова навшпиньки пішла в коридор, боячись пропустити навіть півслова.

– У книзі батька вашого чоловіка я прочитала спосіб дізнатися долю. – Від нетерпіння голос тієї, що повісилася, ковтав букви й склади. – Спосіб простий. Якщо протягом дня ви тричі поспіль почуєте або прочитаєте одне й те слово, – замисліться, що вам з неба хочуть сказати. Звісно, йдеться не про «дякую», «бувай». Але якщо тричі на день троє різних людей згадують, наприклад, Севастополь, – можливо, вам варто туди поїхати.

– Гадаєте, варто? – спитала Вероніка так, наче розмірковувала: чи не час їй збирати валізи й рвонути до міста російських моряків.

– Упевнена, – залізобетонно сказала поетеса. – Досить було прочитати книгу вашого свекра, як наступного дня мені тричі поспіль трапилося слово «лото». Я відразу купила білет. І що ви думаєте? Я виграла!

– Виграли?!

– Так!

– Що?

– Уявіть собі, машину! Й не кажіть мені, що це збіг!

– О, ні, – промовила Вероніка. – Машина – не збіг. Це досить вагомий факт.

– Щоправда, потім я її продала й на ці гроші розміняла квартиру. Але це вже не важливо. Точніше – саме це і є найважливіше! Я купила квартиру на вулиці Анни Ахматової. В’їхала туди вчора. Спробувала розкласти тюки з речами й знайшла серед них старий номер журналу «Ренесанс». Там було надруковано мої вірші. На 89-й сторінці! – підкреслила та, що повісилася, з неабияким значенням. – Я починаю перечитувати їх, як раптом… журнал випадає з моїх рук і розкривається на статті «Анна Ахматова в Києві»! І знаєте, як починається ця стаття? «Анна Ахматова (справжнє прізвище Горенко) народилася на відому Іванову ніч 1889 року»… Ви розумієте?

– Поки що не розумію, – чесно визнала літературна мама.

– 89! – підвищила голос поетеса. – Номер моєї сторінки! Що ви скажете на це?

– Навіть не знаю, що сказати.

– Тому що ви не знаєте, ЩО було в цій статті! – Голос тієї, що повісилася, став погрозливим – обіцяюче-інтригуючим. – Будучи п’ятирічною дівчинкою, Анна Горенко гуляла з бонною київським Царським садом. І там знайшла золоту брошку у вигляді Ліри. І бонна сказала їй: «Ти неодмінно станеш видатною поетесою!»

– Цікаво. Я не знала про це.

– Я теж. Це маловідомий факт. Але мене осяяло! То була не просто брошка! Ліра – талісман! І Анна Горенко вивезла його з Києва. Незважаючи на своє українське прізвище, вона не стала українською поетесою. Вона стала Ахматовою…

– Тільки тому, – втлумачила поетесі літературна дама, – що батько Анни не хотів, щоб вона друкувала свої декадентські вірші під його прізвищем. Бути поетесою вважалося не дуже пристойним, і він попросив її не соромити його ім’я. «І не треба мені твого імені», – сказала вона…

– Неважливо! – в запалі вимовив голос. – Важливо, що вона стала першою! Першою визнаною жінкою-поетом у Росії! Єдиною у своєму роді. Наш талісман – Ліра – дав їй силу. І ця сила пішла від нас! Її зникнення знеструмило всю нашу літературу. У тому числі й мене. Тому що це був мій талісман. Його мала знайти я. Я – обрана! Обрана!

– Чому саме ви? – не зрозуміла Вероніка.

– Та тому, – закричала поетеса, – що я – Анна Андріївна Голенко. А вона – Анна Андріївна Горенко. Натяк був більш ніж прозорий! Вона пішла вгору, а я залишилася голою. Тому що вона мене обікрала! Обікрала ще до мого народження. Тепер мені нічого не світить. Я приречена. Як і всі ми, хто пише тут, – непотрібні, нецікаві, чиї вірші ніхто не хоче не тільки друкувати, але навіть і слухати. Ось чому в Києві не було жодного Великого письменника. Жодного Великого поета! Й не буде. Це місто мертве для літератури! Навіть ваш Вертинський почав писати свої поези лише тоді, коли втік звідси. Є тільки два виходи: або виїхати звідси, або здохнути! Але мені нікуди їхати… Вулиця Анни Ахматової – мій останній рубіж.

– Але стривайте, – зупинила її Дашина мама. – А як же третє згадування Анни Ахматової? Перше – вулиця, друге – стаття. Адже, виходячи з теорії мого свекра, має бути й третій збіг.

– Має, – погодилася Анна Андріївна Голенко. – І, звісно ж, був. Учора ввечері мені зателефонувала моя дочка, через яку мені й довелося розміняти квартиру. Вона зателефонувала мені, щоб запропонувати роботу. І ким, ким? Торгувати косметикою в метро! «Врешті-решт, – сказала вона мені, – у важкі для неї часи навіть Ахматова торгувала на ринку оселедцями. Окрім того, мамо, ти ж не Анна Ахматова!»

– Брошка у вигляді Ліри? – Даша агресивно почухала ніс. – Як на мене, це повна маячня! Тобто, – пояснила вона, – можливо, Ахматова й знайшла якусь брошку. Я, наприклад, знайшла в дитинстві золоту каблучку на Володимирській гірці. Потім продала, ну, коли виросла, дуже гроші були потрібні. До того ж за безцінь, так шкода… Про що я?

– Про Анну Ахматову.

– Так. Мало хто що знайшов! Ця поетеса точно того. Не була б того, не полізла б у зашморг через таку дурницю. Сама вигадала. Сама засмутилася. Сама повісилася. Скажеш, ні?

– Скажу, що, швидше за все, ти маєш рацію.

На обличчі Чуб відобразилося задоволення (вона любила, щоб її було зверху!), а руки її продовжили термосити одежну шафу.

Маша Ковальова наморщила лоба – висновки, виведені з теорії трьох збігів самогубці-невдахи А. Голенко, і справді здавалися надто надуманими.

– І Анна Андріївна – дуже поширене ім’я та по батькові. – Даша прискіпливо роздивлялася шкіряні шорти, більше схожі на труси-стрінги. – І Горенко – Голенко – не аргумент! Якщо прошерстити київський адресний стіл, можна знайти десяток Голенко, двадцять п’ять Горенко і двох-трьох повних тезок – Горенок Анн Андріївн. І все це зовсім нічого не означає.

Ось тільки щось у цій дурнуватій нічній історії чіпляло Машу своєю справжністю.

– А я ось про що не спала сьогодні вночі… – Землепотрясна, крекчучи, намагалася влізти в шорти-труси. – Те, що мій Ян не демонструє тобі