Постріл в Опері - Лада Лузіна

– Ти живий…

Він сидів на підвіконні.

Вродливий. Серйозний. У костюмі й краватці.

– Там, у лікарні, лікар сказав нам неправду? – Маша торкнулася його руки – рука була теплою.

Він був живий. Вона й не бачила його мертвим! Лікар, який повідомив їм у коридорі лікарні страшну новину, напевне переплутав ім'я хворого.

– Лікар сказав нам, що ти…

– Я знаю, – нудячись обрубав її Мир.

І Маша почула: йому нецікаво про це говорити.

«Логічно», – подумала вона.

Мабуть, усі три дні, що їх розділили, йому довелося говорити лише про це.

– Я така рада, що ти живий, – сказала вона й усвідомила вимовлене.

Він не загинув, рятуючи її.

Вона – не вбивця!

Невинна!!!

Радість, велика, сповнила її тіло.

– Ти цілий? – схвильовано заворкотіла вона. – Було стільки крові. У тебе перелом? Чи що?

– Господь із ним усім, – сказав Красавицький. – Усе це дрібниці, порівняно…

– З чим?

– Я мушу сказати тобі одну неприємну річ. – Обіцянка пророкотіла похмуро й глухо. – Я кохаю тебе, Машо. Я не зміг тебе розлюбити.

Винна!!!

«Присуха! Чар-зілля… Даша приворожила його до мене».

Радість згасла.

– Пізно, – винесла вона вирок.

– Для кохання нема «пізно».

Те саме Маша сказала і Врубелю.

«А якщо нема пізно?»

– Але виявилося, що пізно – є.

– Мире, пробач мені, – попросила студентка. – Але я… не кохаю тебе більше. Я кохала тебе на першому курсі. І на другому… Ти не звертав на мене уваги. А я думала, що кохаю тебе, але…

Мир Красавицький – найвродливіший хлопець їхнього інституту – був несправжнім коханням.

Маша кохала його як ідеал з книжок, кохала тоді, коли ще не жила, а тільки мріяла про кохання в скляному акваріумі своєї самотності.

Проте навіть її книжкові фантоми – мрії про казковий, булгаковський світ – виявилися насправді більш реальними, ніж її надумане кохання до реального Мира.

– Я кохаю іншого. Пробач.

– Я пробачу тобі все, що завгодно. Я ж тебе кохаю, – сказав він.

– Ні. Ти не знаєш, – заперечила вона. – У мене буде дитина! Від іншого чоловіка. Від Михайла Врубеля. Він помер…

Страшна Таємниця Маші вихопилася назовні, вилилася в слова. Слова розрослися, наповнили кімнату.

«Що робити?»

Вона чекала дитину від чоловіка, похованого століття тому. Вона чекала дитину, і коли б її мати знала про це, відволікти від морального знищення дочки, яка «принесла в подолі», не змогла б і Землепотрясна Даша. Вона, двадцятидворічна, майже вигнана з дому, майже розжалувана з Києвиць, чекала дитину й відчайдушно не знала: як жити?!

– Ну й що? – знизав плечима Мир Красавицький. – Це нічого не змінює. Для мене – нічого. Я кохаю тебе. Я всиновлю твою дитину.

Дивно.

Його зневага до Машиної Таємниці прогнала з кімнати страх.

– А як ти дізнався, де я живу? – спитала вона.

– Це було неважко.

– Логічно. В інституті. Я рада бачити тебе.

– Ти рада? – У словах не було запитання, лише сум. – Ти справді зраділа, побачивши мене? Це можливо? Ти ж знаєш, хто я.

Запитання з'явилося:

«Чи можеш ти пробачити мені?»

– Я рада, повір. Я така рада, що ти живий! – ледь не заплакала Маша. – Я знаю, через тебе загинуло двоє. Проте ти не зовсім винний… Килина обдурила тебе, використала. А потім… Ти готовий був пожертвувати життям заради мене. Але яке щастя, що тобі не довелося жертвувати життям!

– Дай мені ще один шанс, – сказав Мир Красавицький.

– Бери. – Маша м'яко поклала руку йому на плече.

– Нам треба поговорити. Ми можемо поговорити з тобою тут? – Він прислухався до несамовитих криків.

А Маша зніяковіла – трохи боязко відсмикнула руку.

«Поговорити?»

У таких костюмах і краватках чоловіки зазвичай пропонують одружитися.

– Ні. Тобто так, – заторохтіла вона. – Але не тут. Нам краще тихо піти. Й чимшвидше. Інакше… – показала вона в бік крику.

Миру не слід потрапляти на материні очі!

На Дашині – тим паче!

Ковальова мала великі підозри: при вигляді воскреслого сатаніста Землепотрясна Чуб загорлає в унісон з її мамою, й не могла навіть уявити, що буде, коли два таких тайфуни зіллються в один.

– Мені треба зібрати речі, – заквапилася вона. – Я сюди навряд чи повернуся. – Спотикаючись на картоплі, Ковальова поквапилася до старої шафи, в якій вік вікувала допотопна фанерна валіза.

– А це твій батько? – Мир схилився над письмовим столом, де під склом лежали листівки й вирізки, фотографії, картинки. – Ви з ним схожі.

Машу вкололо. Боляче!

Вона ступила в бік стола.

Старе-престаре фото: тато, мама, вона, старший брат. Маша в розтягнутих дитячих трусах стояла на плечах у батька.

Стояла й не боялася – батько міцно тримав її за руки.

Піднявши запорошене скло, дочка вигребла з нього все, що там було, й кинула сімейний архів у пащеку валізи.

– Це теж брати? – Мир узяв з ліжка іграшкового Вінні-Пуха.

– Бери.

Ведмежа тато їй подарував у шість років!

– І значки забирай.

Значки з емблемами київських фестивалів й олімпіад їй купував тато – за ними Маша вивчала історію Міста!

Мир слухняно зняв зі стіни поколоту значками хустку.

– І цю картинку, – наказала Маша. – І глобус. І тапочки… Це все він.

Таточку,

– швидко нашкрябала вона записку натомість,

у мене все гаразд. Я тебе дуже люблю. Я дуже хвилююся за тебе.

Пробач мені, будь ласка.

Вона заклякла з папірцем у руках.

– Її не можна залишати. Мама знайде її першою й не віддасть батькові. Вона така… Вона непогана. Просто дуже вперта.

– Я всю квартиру освячу! – линув з кухні голос Ганни Миколаївни. – Все сіллю посиплю. Ти сюди й зайти не зможеш, нечисть проклята!

Із чого випливав безрадісний висновок: відьом у Машиному роду теж не знайшлося.

– Хочеш, я підстережу твого батька біля під'їзду й передам йому листа? – сказав Мирослав.

– Ти справді можеш увечері сюди під'їхати? Спеціально?

– Я зроблю все, що ти хочеш. Я ж кохаю тебе.

– Дякую, – зім'яла небезпечну тему вона.

Мир сховав записку до кишені.

– Що ще? – Вона озирнулася. – Ох, так… Одежа. Конспекти.

У пащеку валізи полетіли нехитрі пожитки: светри, футболки, колготи, зошити, книги, труси.

– Ти допоможеш мені спустити сумку через вікно?

– Звісно. Я завжди допомагатиму тобі. Я ж кохаю тебе. Можна я поїду з тобою?

– Куди?

– Туди, куди їдеш ти. Я не заважатиму тобі.

Маша вивергла тяжке зітхання.

Безперечно, Маша Ковальова зазделегідь знала: закоханий Мир Красавицький заважатиме їй. Для того й існує кохання, щоб заважати людям жити! Але відмовити закоханому в неї насильницьким чином вона була не в змозі.

До того ж одногрупник бував у круглій Вежі, чув розмови кицьок і