Постріл в Опері - Лада Лузіна
До того ж жодних містичних па в планах Києвиці не було.
– Я повинна підготуватися до іспиту. Можемо готуватися разом. Навіть краще вдвох! Ми одне одному допоможемо, – оптимістично збрехала Ковальова.
– Я звільнений від усіх екзаменів. Але буду радий допомогти тобі чимось.
Він подивився на неї.
Погляд свідчив, наскільки йому наплювати на всі іспити у світі, на світ, на все, окрім Маші.
Й оптимізм Ковальової вичерпався.
«А чи варто йти на іспит? Ольга Марківна знову зігнеться при всіх…»
«Який іспит? Післязавтра Суд! Ми програємо. І мені не буде куди йти. Однак я зможу піти на іспит. Якщо ми програємо, Марківна вже не кланятиметься мені…»
«Шкода, що іспит завтра, а Суд – післязавтра. Краще б навпаки, тоді б я знала, що, програвши, можу піти хоча б на іспит».
Вагаючись, студентка розклала на столі конспекти й книги. Пробігла очима екзаменаційні питання. Розрізала папірці-шпаргалки.
Погляд Мира, переконано-закоханий, свердлив їй спину.
– Не дивися на мене, – благально мовила вона.
– Гаразд.
Мир дістав із гостинно розчиненої валізи купу знімків, сів на підлогу й почав роздивлятися їх.
Скоса поглянувши на нього, Ковальова побачила: Мир дивиться на неї фотографічну – семирічну, з двома куцими кісками.
– Ти тут така гарненька!
Маша, що було потягнулася до наступного підручника, швидко відсмикнула руку.
Гарненькою вона не була – ані тепер, ані в дитинстві. Проте була розумною. І в Машину розумну голову забрело трохи із запізненням, але логічне запитання:
«А чому, власне, він усе ще кохає мене?»
Він випив Присухи. Присуха діє тринадцять годин. Минуло три доби! Він уже давним-давно мав відсохнути й розлюбити.
Але не розлюбив.
«Виходить… кохає насправді?»
– А коли виросла, стала справжньою красунею.
Цього вже Маша стерпіти не змогла.
Мир Красавицький, найгарніший хлопець з їхньої групи, – ось хто був справжнім, за вродою він міг би позмагатися навіть з дивовижною Катею.
Чорне волосся. Чорні брови. Гордий профіль. Очі… Такі бездонно-величезні, схожі на темні колодязі очі любив писати Міша Врубель.
Маша рішуче відклала конспект. У книзі Києвиць мала бути Відсуха – відворіт. Цей абсурд час ліквідувати!
– А що це з вашою картиною? Чому Терези такі скособочені? – спитав Красавицький. – Вони були іншими, я пам'ятаю.
– Нічого страшного.
Києвиця розкрила чорну Книгу. Розділ з веселою назвою «Відсушки» був десь на самому початку.
– Мені дуже шкода, – сказав Красавицький, – але ти не зможеш мені брехати.
– Чому? – уточнила вона рефлекторно.
– Тому що я кохаю тебе. Я тебе відчуваю. Мені погано, коли тобі погано. Боляче, коли тобі боляче. Можеш не вірити, але… Тобі зараз було страшно, коли ти мені сказала про дитину. Потім попустило. А зараз… Зараз тобі…
– Усе гаразд. – Ковальова бездумно перевела погляд на вимірювач рівноваги в руках Києвиці Марини. – О Боже!!!
За час їхньої відсутності ліва шалька Терезів устигла опуститися ще нижче.
Нижче – нікуди!
Нижче був апокаліпсис!
Василиса Андріївна застала Катерину Михайлівну за вкрай дивним заняттям.
Тримаючи в руках великий кошик, Дображанська діловито посипала підлогу одного зі своїх супермаркетів пелюстками троянд.
– Гарно, – похвалила Василиса.
– Це не для краси, – сказала Катя.
– Звісно, – улесливо посміхнулася Василиса Премудра. – З давніх часів відьми варили з червоних троянд любовний відвар. Дивно, що з часом цю магію перейняли чоловіки, які до цього дня не розуміють: з чого б це букет червоних троянд викликає в жінки такі пристрасні почуття? Адже достеменно відомо, що жінки квіти не їдять.
Катя не оцінила жарту.
Вона зосереджено засівала кахельну підлогу.
– Психологи сліпих навіть вивели теорію: троянди – символічне зображення жіночої вагіни. Й жінкам подобається, коли чоловіки підносять їм відрізані вагіни суперниць.
Вагіни Катерину Дображанську теж не заінтригували.
– Маша вважає, ми маємо право відьмувати для власних потреб, – сказала вона.
– Ви – Києвиця. Ви можете все, що не суперечить 13-ти Великим заборонам, – завізувала Машині слова Василиса.
– І все доводиться робити самій, – звично поскаржилася власниця мережі супермаркетів. – Кидати пелюстки треба неодмінно зліва направо. І як важко знайти відповідальних людей… Породу добросовісних слуг більшовики знищили разом із їхніми хазяями. А потім сімдесят років угвинчували в голови алкоголіків і слюсарів думку, що вони анітрохи не гірші за професорів. Результат – купа народу, як і раніше, гадає: якщо ми й так не гірші, навіщо докладати зусиль?
Катя скінчила посівну. Тепер, притискаючи спустілий кошик до грудей, вона зацікавлено розглядала довгі полиці, заповнені пакетами й банками з соками.
– Ви хочете, – знизила голос Голова київських відьом, – приворожити покупців до вашого маркету? Дозвольте порадити вам, додати до вашого саше кипарис…
– Як на мене, – сказала Дображанська, – непогано й так.
Вкрита червоними пелюстками доріжка між полицями встигла привернути увагу. Худорлява дамочка, що проходила мимо, раптом пригальмувала, замислилася й почала енергійно завантажувати до візочка пакет за пакетом, пояснюючи чоловікові, який її супроводжував:
– Дитині потрібно пити соки! Я давно кажу…
– А ви з якого питання? – звернулася Катерина до Василиси Премудрої. – Даруйте, у мене багато справ.
Премудра зробила спробу віддати чолом.
– Нема чого цирк влаштовувати! – цикнула Катя. – Поясніть, навіщо ви прийшли? По можливості стисло.
– Даруйте мою зухвалість, чи знайшли ви коріння?
– Знайшла. У Вежі зберігався корінь мандрагори й пташника. Я додала їх до Присухи. Мабуть, треба зменшити концентрацію…
Вмить продуктовий візок присушеної наповнився до краю!
– Навіщо нам стільки? Ми за рік стільки не вип'ємо. – Збентежений чоловік дами спробував повернути кілька пакетів на полиці.
– Не чіпай! Я знаю, що роблю! – вискливо насварилася на нього та й почала сваритися з іншим покупцем. – Що ви робите? Це мій сік! Хам!
– Це мій улюблений… Вишневий. Ви забрали останній пакет! – озвався хам.
– Вово, – вискнула дама, – чого ти стоїш? Він краде продукти з нашого візка!
– Таню, – урвався терпець у Вови, – ми прийшли сюди купити торт і шампанське! Що раптом сталося? Навіщо нам сорок пакетів вишневого соку? Віддай йому…
– Ні! Я люблю вишневий сік! Я завжди любила тільки його! Я люблю його! – Присушена висмикнула сорок перший пакет із рук другого закоханого у фатальний вишневий.
– Ви не маєте права забирати з полиці геть-чисто все! Я теж люблю його! – роздратувався другий.
– Я люблю більше! Він мій!!!
– Я не менше за тебе люблю. Жлобиха!!!
– Не смій ображати мою дружину! – пристав до сварки чоловік покупательки (він кохав її).
– Андрію, – швидко погукала Катя працівника в комбінезоні. – Мигцем зметіть усі пелюстки!
– Не треба. – Василиса Премудра витягнула губи в любовну трубочку.
Пелюстки заворушилися. Повільно попливли підлогою, підігнані протягом.
Присушена дама застигла, вдивляючись у зміни, що відбувалися всередині.
– Гаразд, – невпевнено сказала
