Постріл в Опері - Лада Лузіна

– Ага, наша – це тризуб, – підколов Красавицький. Він вивудив з валізи червону хустку, поколоту значками. З-поміж інших емблем видатних київських подій і дат була там

і стандартна ліра – крихітна, блакитна, з кустарним надписом «Київ. Фестиваль поезії-85».

– Колись, – сказав однокурсник, роздивляючись «поезію», – я захоплювався символікою. Не пам'ятаю, що значить Ліра. Проте пам'ятаю, що не тільки поезію…

– Семиструнна Ліра, – подала муркотливий голос Беладонна, – уособлює числову гармонію, що лежить в основі всесвіту. Чотириструнна уособлює вогонь, повітря, землю й воду. Чотири стихії, за допомогою яких відьми й чаклуни…

– Відьми! – скрикнув Мир. – Відьми!

Маша взяла значок з рук Красавицького (занадто вдоволеного своїм вигуком).

Поглянула на Беладонну. На Терези. Потім на годинник.

До післязавтра залишалося 36 годин 15 хвилин!

– Може бути, – нещасно сказала вона. – А можливо, ми зараз перемелюємо дурниці, тоді як Місту загрожує небезпека.

– Стоп, – прикрикнув на неї Мирослав. – Не смій впадати у відчай. Ти вибита з колії. Ти чекаєш на дитину. Тебе вигнали з дому. Тебе лякають Судом. Тобі важко зосередитися. Але ти повинна забути про все це й пам'ятати про головне… Чому похилилися ваші Терези?

– Тому що Місто в небезпеці, – сказала Києвиця.

– Хто засвітив вам на небі червоний вогонь?

– Наше Місто. Київ.

– Воно в небезпеці, воно благає про допомогу. І воно ж подало вам знак, як йому допомогти. Ти можеш мати сумніви щодо себе, мене, своїх подруг-курв. Але як ти можеш мати сумніви щодо Нього? Місто само спрямовує тебе…

Він говорив майже те саме, що сказала б Маша, коли б був її напарником не Мир Красавицький, а Даша Чуб.

Він майже повторив Машину фразу: «Якби у цій історії не було нічого містичного, нас би туди не покликали!»

Але, почувши її, Маша віроломно перебігла на Дашин бік:

– А якщо ми дали маху? Якщо ми взагалі допомогли не тому, кому потрібно? Тобто допомогли поетесі, а кому треба – не допомогли. Влетіли не в те вікно. Вона ж вішалася! У цьому дійсно нема магії!

– Якщо магію не помітно оку, це не означає, що її нема, – повчально мовила Беладонна.

– Слухай, а ти раптом не знаєш, – повернулася до неї Києвиця, – народитися на сонцестояння, на 13-й станції – це хоч щось означає?

– На світі нема нічого, що б зовсім нічого не означало, – дала гідну Будди відповідь біла кицька. – Щодо Анни Андріївни Ахматовой самі по собі три букви «А», вишикувані в ряд…

– А-а-а! – виригнула три букви Маша, злітаючи з підлоги. – Де він? Де цей зошит?!

Конспект Килини відшукався під боком у Пуфик.

– May-тон,[7] – нявкнула руда.

Маша висмикнула з-під пухнастого пуза зошит «з математикою». Й відчула, що схопила розгадку за хвіст.

– «AAA не розіллє». Анна Андріїна Ахматова! Боже… Акнір украла в нас дореволюційні гроші. А якщо вона хоче піти до Минулого не через маму? Або Килина ходила туди через Анну Ахматову? Якщо «К» – це таки Катя… А якщо… якщо…

– Ну, так іди й пл-овір, – нявкнула Пуфик. – Минуле підкаже. І взялася грати прив'язаним до зошита Килини ключем.

Навесні 1892 «побіг» стрімким Олександрівським (нині Володимирським) узвозом другий у Європі й перший у Росії електричний трамвай.

Піти в Минуле! – від цієї пропозиції у Маші перехопило подих.

Маша вже була в Минулому.

Саме там вона зустріла Мішу й покохала його (й розлюбила Мира назавжди).

Саме там вона назавжди втратила Врубеля, – там він побрався (не з нею) й помер сто років тому…

Але взимку 1894 – 1895-го, коли родина Горенко мешкала в готелі «Національ» над Бессарабським ринком, Міша Врубель був іще живий! І, можливо, заїжджав до Києва саме в цей час.

І ще…

Маша любила Минуле.

Не менше за Мішу!

Це кохання, непереборне, вроджене, й поманило її на історичний факультет.

Маша фанатично любила історію й не раз переконувалася: історія – та сама філософія (досить уміти не тільки читати, але й думати!).

Маша любила старі речі…

Не тільки старовинні, а й просто старі. Допотопну, із проіржавілими замками, коричневу фанерну валізу, що мешкала в її платтяній шафі. Блякла фотографія бабусі в смішному купальнику, яка стояла по коліно в морі, перекресленому оптимістичним «Привіт із Сочі!» Подряпану круглу жерстяну коробку від льодяників «Монпансьє», в якій батько зберігав шурупи й гайки. Що старші були речі – то сильніше їх любила Маша…

Маша любила Час.

Незворотний минулий час, що залишався з нею тільки як старі речі. Час, який можна було роздивитися й торкнутися його: який відколов куски золочених багетів, що обрамляли розтріскані картини в музеї; стер сходи царських будинків; витончив папір, списаний тонконогими словами з іжицями – те, що інші вважали б за дефект і брак… Маша й любила понад усе! Тріщини, худину просілого мармуру, щербини й патини.

Вони прикрашали будинки й речі, як шрами прикрашають чоловіка.

Вони свідчили про бої в минулому, барикади, кохання, пристрасті, зими й літа.

Шрами, нанесені рукою Великого часу, були не менш цінними для неї, ніж речі, створені руками великих. Ці шрами казали: «Ми пройшли крізь історію! Ми були там… Там були тільки ми!»

І, заворожена, Маша слухала розповіді давніх клямок. Золотих лорнеток, що покоїлися в музейних вітринах. Сходів, стертих до арматури. Блукаючи Містом, вона нахилялася, щоб торкнутися згаслого мармуру рукою, і вслухалася в нього, що шепотів їй про недосяжну Дивовижну Країну.

Так хлопчик, що мріє про подорожі, прислухається до оповідей про далеку, загадкову Африку! Так модниця жадібно читає про недосяжну для неї Високу моду Парижа.

Але Маша не любила моду, не хотіла до Парижа. Її притягувала інша країна, що існувала тільки на старих мапах – 1800, 1902, 1913 років. Країна, про загадки й моди якої розповідали їй бойові шрами старих речей.

Тому з дивною для неї зарозумілою зневагою Маша кривилася на речі, що підроблялися під старовину, – вони здавалися їй самозванцями, брехунами, які сидять з пляшкою вина в трактирі, розповідаючи про Африку, де ніколи не бували…

Проте, побувавши власною рудою персоною в країні Дивовижного Минулого, Маша склала свою любов воєдино й прирівняла до запаморочливо простої відповіді:

«Я хотіла жити там. Я завжди хотіла жити там. Не тут…»

Тому, досить було рудій Ізиді нявкнути про новий вояж до XIX століття, як Маша вмить забула про суди й іспити, своє цікаве становище й вкрай несприятливий стан справ –