Постріл в Опері - Лада Лузіна
– Я покажу тобі! – заприсягнулася Маша. Вона мотнула головою, намагаючись приструнити безладний ентузіазм – проводити екскурсії для одногрупника не входило до її планів.
«Але ж час все одно спинився!»
– Я покажу тобі Хрещатик Булгакова! Знав би ти, як я сама мрію його побачити.
Булгаков…
У грудні 1894 або січні 1895 року Булгаков іще нічого не написав. Не навчився писати.
Йому три роки.
Але він уже народився… ВІН Є!
І в його будинку горить лампа із зеленим абажуром і, як «завжди наприкінці грудня», пахне хвоєю…
Маша швидко торкнулася грудей, де під шубкою на мотузці висів ключ від будинку № 13 на Андріївському узвозі.
Сани зі свистом проминули Царську площу.
Проїхали повз низенький особнячок з колонами (вже викуплений 1894 року відомим російським співаком Слав'янським, уже призначений ним під знос)…
«Як шкода», – щиро поспівчувала особнячку Маша.
…обігнули забитий на зиму фонтан «Іван», альтанку з дерев'яно-різьбленим мереживом даху й пригальмували біля прилеглої до Царського саду «залізної» каплиці, встановленої на пам'ять про дивовижний порятунок царя Олександра II, на честь якого Європейська площа й дістала 1886 року титул – Царської.
Машин нехитрий план цілком себе виправдав. Їм навіть довелося почекати, поки вже знайома bonne підвела двох піших дівчаток до непримітного входу.
Колись Царський сад був величним і величезним та займав дві гори над Дніпром.
Перший сад був влаштований тут царем Петром Олексійовичем, що намірився завести в Києві-граді плантації виноградників, плодових та шовковичних дерев для виробництва шовку.
Пізніше дочка Петра, яка не наслідувала господарської жилки батька, наказала розбити на місці економічного – сад у французькому стилі. На верхньому майданчику першим архітектором імперії Бартоломео Растреллі був збудований царський палац. За генерал-губернатора Милорадовича там влаштовували бали й редути. Грали оркестри, у палатах подавали шампанське, у небі сяяв феєрверк, і нічні гуляння тривали до ранку.
Потім палацову частину парку огородили від жителів міста. І палац, що пустував в очікуванні найясніших осіб, і парк, що належав до нього, стали схожі на чарівне царство сплячої красуні.
Середина Царського зробилася окремим – комерційним садом Шато-де-Флер.
З іншого боку солодкий шматочок саду відкусив ще один платний – Купецький – сад (за вхід до нього питали аж 50 копійок!)
А залишену в розпорядженні киян занедбану безкоштовну ділянку називали Царським садом лише за звичкою. Його нетрі були подібними до лісу, а терасу над Дніпром жителі міста вважали проклятим місцем. Про неї ходили страшні легенди.
«До Царського саду з його пишними клумбами…» – затремтів рядок.
«Про що думав автор статті?» – хмикнула Маша.
Узимку 1894–1895, яку родина Горенко провела в Києві, тут, звісно ж, не було ніяких клумб.
Не було їх і влітку…
І саме 1894 року геолог Тутковський описував глибину безкоштовного саду словами, якими живопишуть звичайно Лисі Гори:
«Тераса ця має дуже дикий і непривітний вигляд; вона вся вкрита безформними буграми, між якими знайшли притулок багнисті болітця, що ніколи не висихають…»
Причому похмурість сих садових легенд виявилася більш живучою, ніж царська й подальша радянська влада – як би не називали сад – Царським, Пролетарським, Першотравневим чи Марийським, – від віку й до сьогодні терасу із «Зеленим театром» кияни вважають шостою, неофіційною Лисою Горою.
Але Міша Булгаков любив цей сад!
І описував його інакше.
І нині, з нагоди Святок, у нижній, обжитій, частині Царського саду народу було багато. І там, і тут походжали торговці з копійчаними харчами, тітки з гарячими пиріжками, збитенники з напоями «щоб зігрітися».
Жвава, святкова – публіка, яка тут гуляла, здавалася списаною з різдвяної листівки.
Маша накинула оком на вродливу даму – дама була така гарна, що здавалася ляльковою! Біла шубка, біла муфточка, прикрашена «торочкою» з помпончиків. До її хутряної, вигнутої півмісяцем, шапочки було приколото букет штучних конвалій.
«Досить витріщатися. Ти прийшла заради Анни!» – осмикнула Києвиця Машу-історика.
Двійко дівчаток, що вже доволі замерзли, плелися зимовою доріжкою.
Старша й молодша.
«Хто з них Анна Ахматова?»
Маша й Мир ішли слідом, – кавалер галантно ніс пальці супутниці на лікті своєї руки.
Попереду плили два однакових капори – вони не бачили облич. Маша мимоволі завважила чудову поставу старшої – у свої п'ять-шість років панночка чесно тримала спину.
«У Києві Анна вперше побувала в п'ятирічному…»
«Старша – Анна!»
– Ой, – скрикнула старша. – Брошка.
Присівши навпочіпки, вона поколупалася в снігу. Випросталася, роздивляючись знахідку.
На гілку чорного дерева сів чорний ворон.
– Це Ліра, – пояснила вихованці бонна, стоячи коло панночки. – Можливо, Анно, ви станете поетом.
– Поетом?
Маша занепокоїлася – на точнісінько такого ворона перекидався, за необхідності, Київський Демон, що був обертихою жіночої статі!
Але й без Демона «точнісінько таких» ворон у Києві водилося вдосталь.
– Поети пишуть вірші, – сказала бонна.
– А-а-а. – Дівчинка дивилася на свою, невидиму для Маші, долоню. – Гарна.
Ворон каркнув.
– Покажи, покажи, – підбігла молодша сестра. – Дай мені! Дай! Дай!
Анна швидко стисла руку в кулак. І скрикнула. Брошка вколола її.
– Дай мені! – Мала намагалася розімкнути кулак старшої сестри.
– Поводься пристойно, Ріко, – приструнила її бонна.
– Ні, – розковерзувалася молодша. – Нехай віддасть мені! Дай! Дай! Дай!
– Анно, віддайте мені Ліру, – дійшла соломонового рішення наставниця. – Так буде краще.
– Ні! – Сірий капор різко хитнув головою. – Вона – моя!
– Віддайте! – вже суворіше мовила наставниця.
– Ні.
– Я вам наказую!
– Ні!
Анна побігла.
– Дай! – Ріка помчала за нею.
– Поверніться негайно!
Анна звернула з доріжки.
Молодша сестра наслідувала приклад старшої.
Старша оступилася, впала на сніг… І щезла з виду.
– Анно! Ріко, ні!!! – Бонна бігла до урвища.
Маша вчепилася в руку напарника.
Але відразу ж відштовхнула її, підібрала довгу спідницю – її ботики поспішали, утопаючи в снігу.
– Я з тобою, – присівши, пересуваючись смішними маленькими кроками, мала силкувалася спуститися з гори.
Не втрималася…
– О! Ні! – Бонна не встигла її підхопити.
– Ні! – вигукнула Маша.
Ріка котилася до урвища.
Анна була вже аж унизу, і там, де вона була, до небезпечного, майже прямовисного схилу примикала загородка з ведмедем.
– Звіринець! – Бонна притисла руки до грудей.
– Зоопарк. Мире, там зоопарк! – закричала Маша, забувши про всі притаманні XIX століттю слова.
Забувши про те, що в XXI столітті в шафі круглої Вежі стоїть книга «Анна Ахматова. Вибране» – прямий доказ, що Анєчка Горенко аж ніяк не помре п'ятирічною, врятується, підросте й таки стане поетом!
Ріка з криком злетіла з гори.
Знизу ахнуло – відвідувачі звіринця припали до ґрат.
Ведмідь, величезний і бурий, встав, попрямував до дівчаток.
– О Боже. О Боже. О Боже! – несамовито закричав жіночий голос. –
