Постріл в Опері - Лада Лузіна

– Але, – зробила вона спробу повернути себе до реальності, – я не можу. У нас так мало часу.

І несподівано згадала про особливість подорожей до минулого, яка раніше здавалася неважливою.

Вона не забере багато часу.

Точніше – взагалі не забере часу!

Можна піти в Минуле о 12.00 цього дня й прожити там бодай добу (Чи рік! Чи двадцять п'ять років!) – ти все одно повернешся назад рівно о 12.00. Максимум о 12.15.

– Треба буде засікти… – сказала Маша під ніс. – Пуфику, ти геніальна кішка! В будь-якому разі, якщо я сидітиму тут і розмірковуватиму, це забере значно більше часу. Коротше, якщо мені потрібно посидіти й подумати, логічніше йти й думати туди… Там я можу думати досхочу! Час все одно зупиняється!

Геніальна кицька ліниво понюхала комплімент, що прозвучав на її честь, і, зрозумівши його неїстівність, завалилася спати на Машине фото.

Маша метнулася до Килининої схованки, смикнула шафу-дверцята.

– Так… – її щоки спалахнули рум'янцем. – Що в нас носили 1894 року? Турнюри вже вийшли з моди. Модерн пізніше… Потрібні шубка й шапочка… – (Минулого разу Маша опинилася в Минулому осінньої зими 1884 року в самій сукні й шовкових черевичках – і гріло її лише кохання!) – Чудово!

Скрупульозність «Діви»-Килини не вперше зробила добру справу – весь одяг був помічений бирками, де вказувалися сезон і рік.

– Машо, я щось не зрозумів. – Мир здивовано вивчив несподівану Машу – збуджено-щасливу, з нетерплячими рухами. – Ти куди збираєшся? На карнавал? – вп'явся поглядом він на вміст шафи.

– Тут є й чоловічі речі.

До смугастого «піджака Остапа Бендера» притискалося чоловіче пальто з бобровим коміром.

– Мире, ходи сюди. Підскоч! – вимагала Ковальова. – Там, на антресолях, у капелюшних картонках, напевно є циліндр. Ага, ось і шуба! А ботики? – Зігнувшись, вона полізла під вішалку, але повернулася з півдороги. – Ой! Ключ! Потрібен ключ від готелю «Національ».

– Перший ряд. Двадцять сьомий гачок зверху. – Беладонна, що вилизувала свою білу шубку, відволіклася від своєї благородної справи. – Замок від нього – в третьому ящику знизу. Будівля готелю «Національ» згоріла 41-го.

– Мире, біжи в коридор, – послала Красавицького Маша. – Там шафа, в ній багато ключів.

Закоханий і спантеличений, Мир слухняно попрямував у вказаному йому напрямі й знайшов шафу з відьмацькими мітлами, шафу з чаклунськими банками-склянками і третю – від підлоги до чотириметрової стелі, заповнену тисячею тисяч ключів, що висіли на тисячі тисяч гачків.

– Перший ряд, двадцять сьомий згори, – закотивши очі, він почав рахувати. – Один, два, три…

На двадцять сьомому ключі висів картонний брелок:

– Боже! Але цього не може бути!

– Тихіше, тихіше… – шикнула Маша. – Я ж тебе попереджала.

Але послужливість супутниці не могла перестерегти здорову реакцію на неможливе.

Під'їхавши на таксі до хрещатицького кінотеатру «Орбіта», Маша (виряджена, всупереч літу й рокам, у шубку з маленькою муфтою й круглу шапочку) підійшла до відносно нових дверей, вийняла з ридикюля великий іржавий замок, встромила в нього старезний ключ, повернула, поглянула на годинник, прошепотіла дві фрази:

«Ім'ям Отця мого наказую: дай те, що мені належить знати —

Анекдот!»

– увійшла.

І кавалер, що увійшов за нею слідом, опинився в оздобленому червоним деревом, сяючому бронзовими лампами вестибюлі дореволюційного готелю «National».

Машині очі затанцювали по залу й одразу відшукали те (тих), кого їй належало впізнати. Бонна в темному плащі й непримітному капелюшку вела до дверей двох маленьких дівчаток.

«Хто з них Анна?…»

Приїжджа bonne зникла за дверима.

Мир стояв як стовп і дивився мов баран на нові ворота.

– Ходімо, ходімо, надягай хутчіше пальто… Там зима. Я ж тобі казала, – нетерпляче пришпорила його Києвиця.

– Яке пальто? – В ім'я кохання Мир з честю продефілював Хрещатиком XXI століття в класичному сюртуку. Але надягнути циліндр кінця XIX і пальто на початку липня категорично відмовився.

– Пальто у тебе в руках!

Мир поглянув на свою руку з перекинутим через неї пальтом. Тряхнув складеним «млинцем» циліндром.

– Я думав, – отетеріло сказав він, – після того, що зі мною сталося, мене неможливо здивувати.

– Після чого? – буркотливо спитала Маша, підштовхуючи кавалера до дверей.

– Після того, як я покохав тебе.

– А-а-а…

Спускаючись сходами з другого готельного поверху, Маша прикрила повіки й старанно прочитала друге закляття.

Увійти до будинку, всередині чи на місці якого повік жило його дореволюційне Минуле, було половиною справи.

Тепер треба вийти з нього в минуле століття.

І якби Маша знала про друге закляття раніше, її життя склалося б дещо інакше.

Але що тепер згадувати…

– Ходімо.

Мир опанував себе й усе ж таки встиг розчинити двері перед дамою.

За дверима було XIX століття!

Зима 1894…

…або 1895 року.

Ясний-яснісінький день.

Пахло Різдвом. Старорежимним, золотаво-сріблястим. Маша відразу відчула запах. Новий рік, його називали до революції святом дитячим, не випереджав, а чемно йшов за днем народження Христа і був десь поруч, за два-три кроки.

На Хрещатику справляли бал солодкі Святки!

Два тижні зимових свят – час, коли керівництво оголошувало неслужбові дні, й усі, навіть невсипущі поліцейські, поринали в святкові розваги.

З 25 грудня по 6 січня – від Різдва до Хрещення – законослухняність киян вражала. Поліцейські дільниці були порожні. На вулиці не було ані п'яних, ані волоцюг. Відзначаючи день народження Христа, розчулена Столиця Віри відкривала жебракам обійми. Їх приймали, зігрівали, влаштовували їм безкоштовні обіди, роздавали одежу й гроші.

«Святки… – спробувала на смак Маша старорежимне слово. – Зараз ніхто й не знає, що це таке».

Ясний день квітнув яскравими плямами – люди несли в руках пакунки з подарунками, іграшки від Кордеса. Маша прилипла очима до пари, що проходила мимо, поза сумнівами – сімейної. Погладила поглядом великий, сповитий у сірий папір пакет, – судячи з форми, традиційного коника-качалку – його ніс батько. Мати сімейства, рум'яна, гладка, в хутряній шапочці, притискала до грудей бонбоньєрку з цукерками.

– І це Хрещатик? – Заскочило Машу питання.

Вона забула про супутника.

Але, виявивши Мира поруч із собою, побачила – навіть він, закоханий, забув про неї, зустрівшись із її Києвом, Києвом, Києвом!

– Так, це Хрещатик, – відрекомендувала головну вулицю Маша, відчуваючи, що її нестримно усміхнені щоки ось-ось луснуть від радості.

Мир дивився на будинки, залишені ним у XXI столітті хвилин п'ять тому.

Шість будівель, які розмістилися між колишнім Бібіковським бульваром і колишньою Фундуклеївською вулицею, були єдиними старими будинками Хрещатика нинішнього.

І єдиними знайомцями, що зустрілися їм тут – 1894 або -5 року.

Проте їх було неможливо пізнати!

№ 42, на розі Хрещатика й Богдана Хмельницького, де проживав центральний гастроном, лише будувався.

№ 44 був непристойно малий.