Постріл в Опері - Лада Лузіна

Маша не стала сперечатися.

Не стала нагадувати, що іще вчора Чуб запевняла: Машина мама – «янгол, янгол».

Дочка «янгола» була зайнята – намагалася змусити себе зрушити з місця й увійти до під’їзду.

– Не дрейф! Прорвемося! Перемога буде за нами! – засміялася Землепотрясна Даша, яка ніколи не втрачала гарного настрою більше ніж на п’ятнадцять хвилин. – Треба просто показати Суду твою матір, і вони одразу визнають нас чортівками, бісихами… А окрім того, це вже моя мати. Зараз вона дізнається, що значить мати нормальну дочку! Ходімо, – підштовхнула вона Машу до парадного. – Варіантів нема. Хочеш чи не хочеш, а треба дізнаватися, чи є в тебе відьми в роду. Це я беру на себе. Нагадай-но, як мою маму звати?

– Ганна Миколаївна.

– Добридень, я ваша тітка, я приїхала з Києва й буду у вас жити!

– Добридень, Ганно Миколаївно? Я Даша Чуб! Ви мене пам'ятаєте?

Огрядна руда жінка, яка відчинила їм двері, встигла полоснути очима блудну Машу.

Але розкрити рота не встигла – Даша зробила це першою.

– Ви на Машу не звертайте уваги, вона вза-агалі прийшла речі забрати. А у вас тепер житиму я!

– Що…

Від несподіваності їхньої появи, а ще цих слів, Ганна Миколаївна не змогла закричати. Не змогла навіть поставити в кінці «що» знак запитання.

Подив кляпом закупорив їй горло.

– Розумієте, – солодко пояснила їй Даша, – ми з Машею вирішили помінятися мамами. Тому Маша піде жити до моєї, моя мати не заперечує. А я житиму у вас.

– Що? – Ганна Миколаївна вчепилася в Дашу очима.

– Я житиму в Машиній кімнаті. І ви будете відтепер моєю мамою! – голосно розтлумачила їй Чуб.

– Не кричи!

– Гаразд, мамо, – поступливо погодилася Землепотрясна.

– Яка я тобі мама! – розгонисто закричала Машина мати. «Кляп» вилетів з її горла. – Хто ти взагалі така? Приперлася… Хуліганка! Повія! Цяцьками обвішалася, розмалювалася…

Тут Даша нарешті знайшла гідного слухача, що не спустив но-воявленій «дочці» ані розмаїття брязкалок, ані яскравого гриму, ані епатажно-національного вбрання.

– Щоб ноги твоєї тутечки не було! – загорлала Ганна Миколаївна. – А ти!.. – дійшла черга до Маші. – Я тобі сказала: підеш з дому, ти мені не дочка! Казала чи не казала? А ти втекла. Через вікно, ніби крадійка якась. Батька до могили загнала. Він у лікарні.

«У лікарні?»

Маша стислася в клубок.

«Правда чи ні?»

Мати не брехала – просто помножила правду на таке число, що докопатися до істини було вже неможливо. Атакуючи, вона з ходу обстрілювала супротивника кулеметною чергою докорів, кожний із яких безпомилково потрапляв у найнезахищеніше місце.

«Я – погана, я жахлива дочка. Як я могла…»

– У мене інфаркт був. Мені «швидку» викликали. Лікар приїхав, сказав: що у вас за дочка така, що батьків без ножа вбиває? Не дочка, а ворогиня якась. А тепер з'явилася. Насмілилася! Йди геть! Ти не дочка мені відтепер!

– А я вам про що? – зробивши крок до «мами», вигукнула Чуб просто їй у вухо. – Ви мене чуєте? Вона вам більше не дочка! – показала Даша на Машу, яка замружилася і дрібно тремтіла. Рішуче загородивши подругу собою, Даша заявила: – Я тепер ваша дочка! Даринка!

– Вали звідси! – Ганна Миколаївна безцеремонно штовхнула «дочку» в плече.

– А ось це, мамо, вже рукоприкладство, – суворо зауважила Чуб.

– Вали, кому сказала!

– Я нікуди не піду. Це мій дім. Ваша квартира приватизована?

– Що?

– Отже, приватизована, – злорадно заткнула нову «нормально» горлаючу маму нова «нормальна дочка». – Я все знаю!

– Тобі чого? – остовпіла мама.

– А дуже навіть того! – прибрала Чуб пози руки в боки. – Якщо вона приватизована, за законом Маші належить її четверта частина. І якщо ви відмовляєтеся визнати мене за дочку, за законом Маша може здати її мені. Ми вже з нотаріусом домовилися.

– Що-що?

– То ж бо й воно! Зараз їдемо й укладаємо угоду!

– На мою квартиру?

– На Машину четверту частину квартири, на якій відтепер житиму я, – переможно посміхнулася Землепотрясна. – Зрозуміло?

– Тільки сунься сюди! – вискнула Ганна Миколаївна. – Міліцію викличу!

– Це я міліцію викличу, – радісно озвалася Чуб, – якщо ви відмовитеся мене впустити. Я покажу їм папери.

– Хуліганка!

– Це ви хуліганка. А я – законослухняна громадянка, і за законом нашої держави Маша має право зі своєю часткою зробити все, що завгодно. Здати її мені, продати її мені… До речі, хороша ідея. Я купую її частину й оселяюся тут. У вас який метраж? Метрів п'ятдесят? А ти, Машо, чого стоїш? Іди збирай речі, папери там усілякі. Не заважай мені з мамулькою сваритися.

– Яка я тобі «мамулька»? – осатаніла Машина мама. Маша прошмигнула до «дитячої».

І здивовано завмерла – підлогу було вкрито пластиковими мішками.

На них лежала картопля, з любов'ю розкладена за фасоном, розміром і ступенем гниття. Ганна Миколаївна закуповувала картоплю мішками, взимку і влітку, й перебирати її кілька разів на місяць було її улюбленим заспокійливим, що заміняло мамі плетіння, медитацію та інші втіхи.

Блудна дочка вдихнула запах землі й підвалу. Клишаво пересуваючись між шарами картоплі, добрела до вікна, рвонула стулки й…

…скрикнула, побачивши внизу Красавицького.

Мирослава.

Мертвого!

Він стояв під вікном, закинувши голову, – він дивився на неї.

Він не повинен був там стояти, він повинен був лежати в землі на якомусь цвинтарі.

…її одногрупник, її кохання в минулому – сатаніст і вбивця, що врятував їй життя.

Обличчя Маші завмерло в тій самій гримасі, з якою застигла хвилину тому її мати, – з розкритим ротом і скляними очима, які не вірять своїй здатності бачити.

– Машо, – покликав Мир Красавицький, давши підставу для невіри Машиним вухам. – Це я. Не бійся. Все гаразд.

– Ти живий? – спитала вона ледве чутно й одразу істерично продублювала своє запитання: – Ти живий?!!! Мире! Ти живий?!

Ті, що сварилися за дверима, не могли її чути.

– А ви знаєте, що я – відьма? Я можу наврочити! – гримів голос Чуб. – І ви нічого не зможете з цим вдіяти, бо ви – не відьма. У вас навіть у роду не було відьом!

Даша явно вирішила взяти Машину маму на «слабо».

– Та це в нас не було відьом! – закричала Ганна Миколаївна.

– У вас! У вас! – примудрилася перекричати її Чуб.

– Я живий! – гукнув Мир знизу. – Можна зайти?

Маша активно закивала.

Однокурсник спритно піднявся пожежними сходами, спустившись якими три дні тому, «ніби