Постріл в Опері - Лада Лузіна

– А-а-а-а-а-а!!! – загорлала Чуб. – От бачиш! Бачиш! – повернулася вона до Маші. – З нею зовсім неможливо розмовляти!

Маша, проте, бачила зовсім інше:

– Дашо, але в тебе чудова мама…

– Ось! Усі так кажуть! Усі! – впала у відчай дочка. – Чудова! Та вона найгірша за всіх найгірших мам!

– Дашо, – тихо спитала Маша, – ти мою маму бачила?

– Та твоя порівняно з моєю – янгол, янгол! Ні, набагато краще, ніж янгол, – нормальна людина! Якби в мене була така мама, як у тебе… Тобі подобається моя? О’кей. Вирішено! Давай махнемося не дивлячись! Мамо, ти чула, ми з Машею вирішили обмінятися мамами? – з надією заявила вона. – Я піду жити до її мами. А Маша житиме з тобою.

Її надії не справдилися.

– Гаразд, нехай Маша поживе в нас. – Вероніка підсунула доньці чашку з чаєм. – Я заварювала, як ти любиш, з м’ятою. Їжте. А я поки піду подивлюся, як там ваша бідолашна… До речі, як вона намагалася покінчити з собою?

Жінка із задоволенням запалила.

– Вона вішалася! – гаркнула Даша. По її круглих щоках повзли довгі сльози.

– Вішалася? – захопилася Вероніка. – Як Марина Цвєтаєва!

– Так. І вона теж поетеса!

– Тоді зрозуміло, чому вона вирішила повіситися. Бути поетом – це практично нестерпно.

Даша демонстративно затулила долонями вуха, розкрила рота й вивергла незносний довгий крик.

Мати з любов’ю погладила дочку по стокосій маківці, усміхнулася Маші й вийшла з кухні.

У кишені Чуб закричав конкурент. Продовжуючи кричати, та вийняла мобільний, скривилася, дивлячись на відображення номера, й, скривджено заглухнувши, натиснула кнопку.

– Так, Катю! – гаркнула вона. – Так, засвітилося. Якась тітка намагалася повіситися, й ми її врятували…

– Тітка намагалася повіситися? – розрізнила Маша далекий Катин голос. – І що це нам дає?

– Може, щось і дає. Ми не знаємо. Вона поки що спить.

– Так будіть її і хутко з’ясовуйте! У нас за два дні Суд. Воно нам треба…

Даша скинула виклик і презирливо засунула трубу назад до кишені.

– Ось бачиш, бачиш! – слізливо проскиглила вона. – У нас за два дні Суд. Моє життя висить на волосині. А моя мати відмовляється мені допомогти!

– Послухай, Дашо…

Машу бентежила непродуктивна поведінка подруги, й вона щосили намагалася намацати вузол, розв’язавши який Землепотрясна змогла б поглянути на свою матір адекватно.

– Твоя мати, – обережно спитала Ковальова, – вона завжди була такою?

– Завжди! – з готовністю засвідчила Даша. – Вона ніколи мені нічого не забороняла. Ніколи не сварила. Навіть коли я п’яна приходила. Навіть коли я хлопців приводила. Навіть коли я не приходила взагалі! З таким вихованням я могла вирости ким завгодно: алкоголічкою, наркоманкою, шльондрою…

– Але ж ти виросла собою, – сказала Маша. – І ти дуже… дуже незвичайна. Я тільки зараз зрозуміла, чим ти відрізняєшся від усіх нас – і від мене, і від Каті. Ти – вільна. Я не про те, що тобі все дозволяли. Ти вільна всередині самої себе.

– Знаєш, – Даша підвела на подругу злі очі, – а я тільки зараз зрозуміла. Ти страшенно схожа на мою матір!

– Цікаво, – сказала Маша, подумавши. – Я тільки зараз зрозуміла. Ти дуже схожа на мою.

У вікні вже сріблився світанок, коли два голоси розміреними поштовхами витягнули Машу зі сну.

Даша спала на сусідньому ліжку, розтуливши рота.

Маша сіла. Прислухалася.

– Поезія зараз нікому не потрібна, – поскаржився жіночий голос.

Надмірно голосний, хриплий, викривний – що існує поза днем і ніччю, простором і часом, життям і смертю.

Саме такий голос мав бути в людини, яка повернулася у світ із небуття й не впевнена: а чи варто їй було повертатися?

– Так, поезія зараз не в моді, – підтакнув їй заспокійливий голос Вероніки. – От раніше, до революції, поетам вклонялися, як наразі естрадним зіркам. На їхні виступи збиралися натовпи. Коли на сцену виходив Сєвєрянін, купчихи зривали з себе коштовності й кидали йому до ніг. Панночки тримали на приліжкових столиках портрети Олександра Блока й цілували його лик перед сном. У поетів закохувалися, труїлися через кохання до них сірчаними сірниками… На них молилися. Не актори, не співаки – поети були справжніми володарями душ!

– А тепер їхні вірші ніхто не друкує, – сказав голос тієї, що повісилася.

– Навіть більше, навіть надруковані – їх ніхто не читає, – додала Дашина мати. – Власне, тому видавцям і невигідно друкувати поезію.

– А нам усім що, повіситися? – У голосі тієї, що повісилася, вчувалася істерика.

– Ви… тому? – схвильовано спитала її Вероніка.

– Так, – відрубав у відповідь голос. – Але ви все одно не зрозумієте.

– Чому це?

– Ви скажете, що я навіжена! – Голос став рваним і злим. – Ви вважаєте, якщо поетеса, то обов’язково ненормальна.

– Звісно, ви – ненормальна, – впевнено повідомила їй Дашина мама. – Хіба ви відповідаєте середньостатистичній обивательській нормі? Обивателі не стають поетами.

– Правильно! Вони стають невдахами! – гидливо мовив голос поетеси. – Я – невдаха. Як і всі ми, київські літератори. Ви можете назвати хоча б одного видатного поета з Києва?

– Олександр Вертинський.

– Та який з нього поет?! – образився голос.

– Ви маєте рацію, поези Вертинського – окремий жанр. Але можна назвати письменника – Михайло Булгаков.

– Він поїхав до Москви, – відсік голос тієї, що повісилася, кандидатуру улюбленого письменника Маші. – У Києві він ані рядка не написав. Жодного! Знаєте чому?

– Не знаю, – визнала Вероніка.

– Тому що відтоді, як звідси вивезли наш талісман, – нас позбавили сили! – замогильним голосом прорекла поетеса. – Ми немічні. Ніхто не чує нас, хоч як би ми волали!

То було перебільшенням.

Цієї миті її голос гримів на всю квартиру, як телевізор, включений на максимальну гучність. Маша з подивом скосила очі на Чуб, вражена міцністю її сну.

– А що це за талісман? – ввічливо поцікавилася Дашина мати.

– Ви все одно не повірите. – Поетеса знову намагалася відповзти в глиб себе.

– Повірте, – запевнила її Вероніка, – я вам повірю.

– Ви вірите в містику?

– Я – літературний критик, – не без гордості презентувала себе мати-маяківка. – Чи можна не вірити в містику доль, вивчивши творчість письменників і поетів? Їхні вірші – сповнені пророцтв! Їхні життя – сповнені містичних збігів. Узяти хоча б Влада Владовича Маяковського. Побувавши в Києві, він…

– А що ви думаєте про Анну Ахматову? – перервала її по е-теса.

– Я не її прихильниця, – сухувато перервала її перервана. – Але, звісно, ставлюся до неї з повагою.

– І даремно! – пискливо скрикнув голос. – Тому що вона – крадійка! Вона все вкрала! Всі свої вірші…

– У кого? – здивувалася критикеса. І в її запитанні набатом пролунав непідробний, професійний інтерес.

– Ну ж бо