Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
Тепер уже Наталка не на жарт розридалась. І навіть моє зачерствіле серце, котре вже перенесло всього, не витримало, очі зволожились.
— Ви мені розкажете, які вони були? — благала дівчина. — Розкажете, дядьку? Розкажете ж?
— Звичайно, розкажу, Наталю. Звичайно, розкажу, дитинко, — запевняв я. — Ми ще наговоримось тепер. Тепер ми все встигнемо.
Ми ще довго сиділи так ото і мовчали просто.
Спали сутінки, і запалали-зайнялися перші зорі, а ми все сиділи.
Над ставочком-копанкою поплив туман.
— Та нема гірш нікому, — раптом проспівала, наче промовила Наталя,
— Ой як тій сиротині.
Та ніхто не пригорне
При ли…
При лихій годині.
У неї був материн голос, красивий, чистий, ледь хрипкуватий, а манера співу батькова, трохи ламкувата, з надривом, журна така, знаєте.
— Та й не пригорне батько,
Та й не пригорне мати,
А тілько той пригорне,
Що ду…
Що думає брати.
Наталка співала крізь сльози — це було її одкровення у ніч, у вербовий, зоряний і сумний світ.
Світ копанок і калини, городів на межі, тополь над дорогою, світ визвольних воєн і козаччини, світ розшитих хустин і глечиків з коромислами — болотниць, вурдалаків, шишиг.
Її, Наталчин світ, і не її.
Бо ненависний чимось, бо забрав тата й маму.
— Ой налетіли гуси, — підтіг і я, —
З далекого краю,
Ой сколотили воду
В тихо…
В тихому Дунаї.
— Хи-хи! — раптом пролунав в очеретах єхидний дзвінкий смішок.
— Тихо! — гримнула Наталя суворо, і настала тиша.
— То чи… — збився я з пантелику. — Чи почулось, чи що то воно?
— Та ні, — байдуже ворухнула плечима Наталя. — Не почулось, либонь. Либонь, купальниці грають. Діви води. Тутечки є купальниці. Так кажуть.
Цього мені тільки й не вистачало.
«А що, потягнеш узавтра підводу?» — пролунав у мене в голові веселий голос.
— Не потягну, бо не може…не може цього бути… — тихо прошепотів я.
Наталка мене почула, але не зрозуміла.
А я ж був уже далеко звідси, в Соснівці і в своїх молодих літах.
Юний і дурний, закоханий у сотниківну Катерину, зі своїм другом Шевчиком по праву руку, в гущі Конотопської різні. І все пронеслось у пам’яті, все життя — наче й не було, а була одна нескінченна мить. Мені чогось раптом защеміло, і я хотів закричати на весь отой непевний Наталчин і мій світ. Несправедливий і недобрий. Я хотів горлати:
— Та пішов ти, Вишневський! Чуєш, котися під три чорти, пан сотник клятий, я Катерину люблю і ні за що не відступлюся! Заберу її звідси, чуєш!
І ще:
— Праві, ви, пане Безрідний! Праві! Не поїдем ми в Конотоп до виговчиків, ага ж, Шевчик? Гайда на хутори!
І ще, ще:
— Шевчик, матір твою, вставай! Чого ж розлігся, вражий син, ранок онде вже! Ану вставай, спиш, як бидлина! Шевчик! Вурдалаки пішли! Я потягну кляту підводу, чуєш, Шевчик… Я потягну підводу хоч у Москву за паном гетьманом, тільки встань. Лежиш? Лежиш, брате Шевчик? Ну лежи, раз так. Земля тобі пухом, Шевчик.
І малий земний світ затягував дим.
І одинока калина сохла над болотною водою Куколки.
І знов, як той раз, на мене найшов сум, я знов стояв на рубежі і знав, що мене не пам’ятатимуть.
Пам’ятатимуть гетьманів і підгетьманків, ляських і татарських прихвоснів, підлабузників царя і покійного Пожарського, а мене зі своїм мертвим другом коло ніг, із своєю втраченою любов’ю, домівкою, своїми руками в крові, з нічними страхами, — мене такого всього наче й не було на цім світі.
І я закричав:
— Я є! Ось я стою! — закричав у небо. — Осьдечки я! Осьо! Пропив, прогуляв, провоював свою юність! Не нажив сім’ї й хазяйства, і друга кращого в землицю святую загнав. Дивіться ж на мене, матір вашу! Та дивіться ж, раз так! Що?
— Дядьку, — почув я жалісливе і відчув чийсь дотик до плеча.
То Наталка кинулась