Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

— Бо він був мусульманин.

— Справді? — здивувалась дівчина. — Бусурманин?

— Ні, — доброзичливо всміхнувся я. — Таки мусульманин.

Спадали сутінки.

— Ось, Наталю, — я дістав з-за плеча торбу. — Крім чоток…

— Чоток?

— Так. Намисто — це чотки. Отже, крім них, я повинен передати тобі ще дві речі. Книгу і меч.

— Меч? — витріщила очі Наталка.

— Так. Але спочатку прочитаєш книгу. Вірніше, останні сторінки. Там для тебе щось є.

— Шо це?

— Лист.

Я знав, що то лист, бо передивлявся книгу, хоч і не читав — зрозумів, що не для мене.

То був лист від двох найближчих Наталці людей.

Лист із того світу.

Або, як сказав би Степан, із-за Калинового мосту.

— Від кого?

— Читай, — кивнув я на книгу, — ти грамотна?

— Ні, — ніяково всміхнулась дівчина. — Нікому було вчити. Тітка Христя теж читати не вміє.

— Тоді я маю тебе навчити і навчу. Але ж не так швидко.

— Та…пане Хведір…дядьку…

Я всміхнувся і кивнув.

— Мо’, б… Ви б прочитали?

— Це ж для тебе, доню. Я не можу, Наталочко.

— Але мені б… Мені б ще легше було. Я б хоч не сама була. З усім оцим. Не на самоті.

— Ти справді хочеш?

— Так. Будь ласка, — кивнула Наталя.

— Ну добре, — я нахилився над книгою. — Доки остаточно не спали сутінки… Отже, перший лист.

І я почав читати:

«Здрастуй, донечко. Рідна моя, пташенятко моє. Кровиночко моя. Якщо ти читаєш ці рядки, значить, мене, твоєї мами, більше нема на цьому світі. Ми з татом не знаємо, чи переживемо сю ніч, тому і пишемо тобі це послання через літа, бо знаємо точно, що ти переживеш, і в тебе буде все добре у цьому житті. А про нас не думай, серденько, ми знаємо, що зробили правильний вибір. І знаємо, що Господь віддячить нам за це, як слід влаштувавши твою долю. То ж ми йдемо на цей бій із радістю на душі. Уже, доню, грають грози горобиної ночі, і натужно виє вітер у степу, уже сиро і холодно, як у могилі. І ВОНИ летять, доню. Твоїй мамі трохи страшно, але ти… Ти ніколи не бійся їх, якщо стрінеш на своєму шляху. Бо ж через нас Господь захистить тебе від них. Твій рідний дядько (я читав і не вірив власним очам та вухам) той, що тільки й може передати тобі це, б’ється зараз не на життя, а на смерть з московинами за десяток верстов звідси під городом Конотопом у великій битві. Він виживе і допоможе тобі у твоєму житті, я це знаю. А ми з татом теж будемо про тебе піклуватися. По-своєму. Звідси, з місця, що так само далеко зараз від тебе, як і близько, з-за Калинового мосту (мене аж трусило). Так дивно, доню, я пишу ці рядки і бачу тебе перед собою наяву. Ось ти лежиш у колисці, немовля. День догорає. І ось я пишу, і наче бачу тебе уві сні юною дівчиною, схожою чимось на мене й на тата, і щасливою, обов’язково щасливою. Бо після наших страждань ти не можеш бути нещасною. Дядько Хведір передав тобі цю книгу, ти маєш вивчити її. Вивчити напам’ять. Там сказано, як ти маєш користуватись своїм даром. А ще він дасть тобі намистини — зроби з них намисто і вдягни на шию або носи в руках, як тато. Воно віджене нечисть і всілякі неприємності, принесе удачу. Татова хустина захистить тебе від будь-якої зброї. А ще дядько Хведір дасть тобі меч, але ти не маєш брати його голими руками, запам’ятай це. Тобі не можна до нього торкатись, хоч він твій по праву. Зараз ти цього не зрозумієш, але пізніше тобі розкаже дядько Хведір, ти прочитаєш про це в книзі. А зараз ти маєш торкнутись до рукояті меча через чорне полотно, у яке він замотаний. Ти маєш це зробити. Тоді тобі багато чого відкриється. Легіони вже летять, доню. Я їх чую своєю темною плоттю. Я чую, як їхні чорні крила труться об ніч. І їхні гострі ікла направлені в живу кров. Прощай, доню. І не засмучуйся, ми ще обов’язково зустрінемось на тому боці, коли догорить зоря і спалахне Міжсвіт червоними росами із своїх чорних глибин. І коли наші життя наситяться через їхню смерть, і тим стане життя третіх. І коли провісна птиця ворон облюбує врешті отой вселенський хрест. Ти зрозумієш це пізніше і заживеш надією. А поки поглядай ясними ночами в Міжсвіт і зви нас із татом, зви, і ми одгукнемося тобі. Прощай, маленька моя Наталочко, рідна наша донечко. Твоя мама Галина Безрідна, місяця червня року Господнього 1659. Село неподалік Конотопа».

— А що таке Міжсвіт? — тихо спитала заплакана Наталка.

Я важко зітхнув і показав пальцем високо в небо.

— Отам ніччю зорі. Бачиш? — спитав.

— Так.

— Ото. Ото там Міжсвіт.

— Зрозуміло, — схлипнула Наталка.

— Не плач, Наталочко, — зітхнув ще я і лагідно пригорнув її до себе. — Не плач, дитино, тепер усе буде добре.

— Я знаю, — легенько всміхнулась вона крізь сльози.

— Бач же ж написано.

— Так.

Я сам, відверто кажучи, ледь стримував сльози. Але я мав бути сильним, захисником, заступником, тому здержувався. А треба ж було прочитати ще й другий лист, той, що знаходився у книзі після першого. Наталка кивнула мені, мовляв, читайте, бо смеркається.

Я зітхнув і знову почав читати.

Лист починався майже так само:

«Здрастуй, дорога моя донечко! Моя ти кровиночко, найдорожче, що в мене є. Як уже завважила наша мама, нас із нею давно уже нема на світі. Але ми все одно залишимось назавжди у твоїй пам’яті, у твоєму серденьку. І це не просто порівняння, — ми існуємо, і ти завжди можеш на нас розраховувати, на нашу поміч і підтримку. У мене мало часу, Наталю, я не знав, що смерть прийде так скоро, хоч наче і вправний чаклун, а бач… Ти, Наталю, зрозумієш мене не зараз, а через деякий час, бо ти, донечко, навіть могутніша чародійка, ніж я, твій батько, і твоя мати…Але твоя мати не зовсім чаклунка, як я. Ти маєш знати, Наталю, дядько Хведько тобі потім пояснить (я знов ледь не одурів од того, що читав), але ти на чверть упир. Не лякайся, донечко, рідненька моя, не лякайся тільки (я й сам не на жарт злякався, вгледівши написане, навіть вагався певний час, чи й читати те. Тоді подумав: отаману Безрідному ліпше знати). В цьому нема нічого поганого, і це не значить, що