Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

Я ж погляд у небо звела — а Божечки, думаю. Небо, особливо на заході, розпекло червоним, так що Діво Маріє заступнице ти наша! Ой-ой-ой! І чим дужче крівця розтікається теї нечисті по серпу та по пшениці, та по сорочині білій, тим дужче небо горить, да так, що страх!

— І що, то таки польовик був? — не йняв віри я.

— Істинно, — запевняла бабця. — Істинно, синку, польовик. А мені ж і дід отой Ладим, чи як його, Ладим, а бач, на старість і не згадаю, вдвічі старший, на тому краю вулиці жив. Знахар був. Так я ж не сама придумала, це ж він мені сказав, істинно, Прісько, польовик був. Тобі тепер каже, Прісько, до святої неділі, поки службу в церкві одправлять, у поле виходить не можна. А ще ліпше — каже — аж до Спасу не виходь. Та куди там до Спасу! На другий день, либонь, і вийшла. Бо ж одроблять за мене хто буде? Лисий чорт, прости Господи?

— Та воно таки так, — погодився я.

Бабця всідалась на печі, а я на полу коло неї. Близився вечір.

Наталка з тіткою Христею і зведеними сестрами-близнючками подалися до річки, що попід дібровою, прати чи вимочувати полотно, я вже й не згадаю.

А сам же я збалакався з бабцею за польовика, бо мене досі тривожив отой сон, хоч пройшло вже й з місяць або півтора, і нічого особливого, слава тобі, Господи, не ставалось. Одначе ж насторожувало мене бачене уві сні:

«Конотопська битва, нічний Чернігів, дячок хутірської церкви — покійний дячок. Чорна бричка, щось у небі над Черніговом — що то воно було? Мертва Катруся. Мертве і постале з могили кохання молодості — що б то все значило?»

— Ну добре, бабцю, лежіть, піду я наших дівчат стріну, — прорік я.

— Ага, іди, сину, іди. А я одпочину. Добре. Розвеселив стару.

— Завжди радий, — кивнув я і вийшов.

Сонце вже майже осіло за далекими степами.

Понад шляхом знов розіславсь туман, обліпив придорожні вишеньки.

А ген над лісами ось-ось мали зайнятись зорі. «Чого ж їх до сих пір нема?» — подумав я, але мої хвилювання були марними. Я перестрів жіноцтво на роздоріжжі коло західної околиці хутора.

— А де Наталя? — спитав я, здивувавшись, що її немає.

— А он позаду йде, — одказала Ярина, чи мо, Марина. Близнят я ще не навчився розрізняти, та й взагалі сумнівався, що це можливо, — покотьолом грається.

— Чим? — не зрозумів я.

— А блискучим тим. Блискавкою, круглою, що ви її кидати навчили.

— Пане Хведько! — підійшла ближче тітка Христя. — Ви вже вибачайте, ви їй рідня, я ніхто, а одначе скажу: ви мовите, що вчите її, а я бачу, що як грамоті, так може і вчите, та як розказуєте за життя, теж вчите, а інше — так то ви з нею відьмуєте. Відьмуванню вчите. Я вам, пане Хведько, скажу так: ви б її відьмувати не заохочували. А то про неї й так півхутора бозна й що по закутках гомонить, а тут ще — на тобі! Я вам не казала, як рік тому пан сотник Перебрьоха з он того хутора, що за могилами, там відьом ув озері топив через посуху, що там настала, дак казав, що не випливе — значить, не винувата, а випливе — значить, відьма.

Цю казку я чув уже тисячу разів.

Хуторянам упору було нею дітей своїх лякати.

— Заспокойтесь, пані Христю, ніяке то не відьомство, — пояснив я.

— Та вже ж, не відьомство, — одповіла тітка, вже йдучи далі. — Іде, а в руках у неї — а Боже світе праведний — горить, тріщить, вертиться, ой!

Наталя справді йшла шляхом з палаючою кулькою в руках.

Кулька справді тріщала, на кшталт маленької громовиці, миготіла, а Наталка то підкидала її вгору, то вбік, та летіла над дорогою чи придорожніми яворами і, крутнувшись, верталась назад до рук дівчини.

— Блискавичка! Блискавичка! — всміхалась дівчина. — Ух! — вигукувала і знов кидала кудись. Та знов поверталась.

— О, дядечку! — викрикнула Наталя, угледівши мене. — Бачите, я вже вмію, щоб верталась, як ви вчили.

— Добре, — всміхнувся я. — То дуже добре. А ті літери, що я тобі загадував, вивчила? А слова? Читала слова?

— Уже навіть писала, — радісно одповіла дівчина. — На піску коло річки та вербовою паличкою.

— От, значить, чим ти займалась, замість того щоб тітці з дівчатами допомагати, — пожартував я.

— Та чого ж, я й помагала, — мовила Наталя. — Та ж і літери треба вчити, так же?

— Ну звичайно. Але я ще перевірю в тебе їх написання не папері. На піску ж я вже не побачу, — підморгнув я.

— А чого стрічать вийшли? — спитала Наталка вже перегодя, коли ми досягли двох розлогих верб на роздоріжжі. — Хвилюєтесь? — всміхнулась.

— Хвилююсь, — кивнув я і також усміхнувся.

Я за неї і справді дуже хвилювався останнім часом.

Особливо після того випадку, коли вона осавула з Ніжинського полку відлупцювала.

Так, таке справді було на днях. Приїжджали до Черниша, звали його самого з собою. Черниш противився, кричав, що не хлопчик на побігеньках у Гуляницького і що Борковський (знов Борковський!) його безпосередній отаман.

Осавул злився і став самотужки збирати козаків.

Черниш не знав, що йому й робити, не на шаблях же сходитись.

А осавул лютував.

В ряди тих, кого він забирав, потрапив і Гнат баби Параски, наш сусід.

Тут моєму колишньому курінному і помогла моя ж Наталя (я того не бачив, бо лагодив у хаті вхідні двері — осіли дуже).

Мені розказували потім, як вона вступилась за Гната і нашого сотника.

— А не йшли б ви, пане осавул, та під три чорти, га? — вигукнула вона з юрби.

— А хто це там такий вчений? — окинув осавул поглядом людей.

— А хоть би й я, — вийшла наперед Наталя.

Осавул вилупив очі.

— Чого вилупився? — запитала спокійно моя мала. — Не подобаюсь, чи шо?

— Тобі б, дівко, на вечорницях гопцювати, — презирливо всміхнувся той. — А не зі мною тут теревені правити.

— Шо-шо? — перепитала Наталя.

— Недочуваєш? — злісно вже гримнув старшина.

— Та ні, — крутнула головою та. — Гопцюю я дай Боже, — зараз, недоросток (осавул справді був не з високих), і з тобою тут згопцюю. Або з твоїм воїнством. Хочеш?

— Ну ти подумай, яка нахаба! — зціпив зуби старшина. — Зараз ти матимеш прочуханки! Ану держіть її, хлопці!

Козаки вибігли на майданчик. То була невеличка витоптана місцина коло тутешньої корчми. Обступили Наталю.

— О, танцюристи! Парубки! — сплеснула вона в долоні. — Та це ж усе мої