Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

І Наталя пустилась у танок. У саму гущу озброєних козаків (у мене б, либонь, серце розірвалося, аби те видів!).

— Ану вшкварте! А де ж музики? Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться! В Гриця шапка до лиця, люблю Гриця-молодця! Ух! — гукала вже з юрби.

То, звичайно, була краса, а не танець!

Юрба почала розпадатись.

Так-так, не розбігатись, а саме розпадатися — козаченьки летіли в різні боки, певний час перевертаючись у повітрі, а тоді вже повагом улягаючись на холодну землю.

Наталя витанцьовувала серед них гопак, однією рукою підтримуючи поділ спіднички, а другою то підбочившись, то беручи когось під лікоть і миттю ж кидаючи його на землю. Її стрункі босі ноженята підстрибували в лад танцю, раз за разом підчіпляючи і ставлячи підніжки козакам. Час од часу Наталя якось неймовірно прискорювалась, тоді знов уповільнювалась (я-бо знав, що прискорюється не вона, а просто всі навкруг уповільнюються, а вона рухається так само, як рухалась до того).

Дівчина кружляла на місці і пересувалася в різні боки дуже стрімко, то підстрибуючи високо, то підбігаючи.

Усі навкруг пороззявляли роти, серед них і осавул.

А Наталка витанцьовувала вже, змахуючи піт із чола.

— У-ух! — врешті вигукнула вона, не на жарт розійшовшись, зірвала з пліч картату хустину і, крутнувшись, як веретено, на місці, легенько підстрибнула вгору.

Решта козаків попадали додолу.

Тоді дівчина так само, як веретено, хитаючись з боку на бік, понеслась через гурт і била козаків хустиною по обличчях.

Це була для них остання крапля. Вони валились скрізь покотом, обезсилені, а часом і непритомні (я знав, що Наталя вивчилась того всього з книги, та ще ж і в батька вдалася, а він той танок знав добре).

— Хух! — зітхнула вона врешті, спинившись, і обернулась до осавула. — Ну шо, пане старшина, — мовила, — станцюємо?

Старшина, злякано здригнувшись, став відходити назад.

А вона до нього:

— Та куди ж се ви?

Та й гуп-гуп, під лікоть його, підніжку йому в лад танцю, осавул у повітрі перекинувся через голову, Наталя його відпустила, і він гепнувся на живіт.

Хотів було вхопити її за ніжку, але вона, підбочившись, так красиво дриг ніжкою — і він перевернувся на спину, вдарившись головою і важко зітхнувши.

— Натанцювались? — спитала Наталя вже злісно й презирливо сплюнула вбік.

Уявляю, як вона в цю хвилю була схожа на свого батька.

А пан осавул з молодцями дав дьору з наших країв і більше їх тут ніхто ніколи не бачив.

А Наталю ж усі раптом заповажали й навіть стали її трохи побоюватись. Але не зозла, а по-доброму, просто не розуміючи. Отож і я став після того побоюватись, але не її, а за неї.

Проте ми цілком благополучно добрели до хати, і, повечерявши, поснули.

Я, правда, довго заснути не міг, крутився з боку на бік, ото й усього.

А коли почав було засинати, то почув, як під вікнами хтось ходить.

— Хто там? — спитав я стривожено.

У хаті всі спали мертвим сном.

— Хто там ходить? — знов спитав я.

Мовчанка.

Світло повного місяця лилось крізь шибку.

Між віття засохлої груші.

— Та хто се? Гей, чого ви мовчите?

Почулося хрипле зітхання, і біла сорочина промайнула в вікні.

І до скла торкнулись мертві пальці.

— Катерино?

VII. Катерина

— Кохайтеся, чорнобриві, — казав, було, наш настоятель, а, ще при моїй юності піп такий був, а раніш простий монах. Ой, було, йде по вулиці п’яненький гарно, а ми з дівоньками-подруженьками як заведемо:

«Ішов монах із походу,

Під мороз і під негоду, —

Чом же він не змерз?

Ой чом же він не змерз?»

А він нам кулачищем як погрозить:

— Окаянниї дівиці! Бісом, бісом одурманенниї! О Боже наш вседержителю, іже єси на небесєх!

Та усе по-писаному, а ми йому: та що ж ви, панотче, по-писаному, як ми не розуміємо ні дідька! Ха-ха-ха!

А він нам:

— Ух, блудниці сущі!

Та в калюжу — гепсь!

Ох і сміху ж було, хе-хе-хе! — розходилась на печі баба Пріська.

А я ж, як і отоді, на полу.

— Так ото він же нам як вип’є, та не дуже, не так, як тоді, а лише трохи, так і розбалакує: любіться, зустрічайтеся, кохайтеся. Ой і дурний же був, прости Господи, що на Божу людину. А воно, ба, синку, й правда, що в тих вечорницях лихого? Хай гуляють собі.

— Та я ж нічого, — киваю. — Хіба що? Ото ж іще, матінко, хлопчина той. Джура сотенний, ну, баби Параски…

— А, Гнат? Хороший парубок. І тямущий, і душею добрий. Хай любляться.

Я відпустив з годину тому Наталку на вечорниці, то ж і переймався трохи.

А дев’яностолітня бабця мене вспокоювала.

— Чуєте, матінко? — питав я.

— А що?

— А ви про перевертнів знаєте?

— Знаю, — запевняла бабця, — істинно знаю. От був у нас ще при ляхах пан. Ще як я дівувала. Так він був перевертень. А мого чоловіка брат у нього був на побігеньках. І вгледів раз, як пан його через ножа, у землю встромленого, брик! — і перекинувся на вовка. І в ліс побіг. А цей за ним перекинувся і теж у хащі. Та ж той бігав собі, бігав, набігався та й назад. А це саме на вовчі дні було, як сіроманці малечу виводять. Отож той пан перекинувся — і знов людина, а зять не зміг. Так і бігав до самої весни. А на весну знов до пана прибіг вовком і лащиться, а панові гайдуки його ломаками. Той знову прибіг. Тоді пан і здогадався, що то слуга його, та й перекинув його назад. І повелів ніколи більш так не робить. Ото.

Я всміхнувся, бо й цю оповідку чув тисячу разів, ще од покійного Шевчика.

Близилась полуніч.

Я розпрощався з бабцею і пішов до себе в сіни спати.

Заснув навдивовижу швидко.

Снилось щось непевне, трохи моторошне. Я, пам’ятаю, все крутився уві сні. А прокинувся від стукоту в шибку.

У віконце заглядав повний місяць.

Стара груша наче заціпеніла.

Надворі тихо хрипів знайомий голос:

— Кохання, кохання,

З вечора й до рання,

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде,

Кохання відійде…

Я стрімголов вискочив на вулицю (там і зрозумів, що не