Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

Закувала птиця-зозулиця,

Розбрелись по селах вечорниці.

Розбрелись по селах вечорниці,

Закувала птиця-зозулиця.

Закувала та й збудила пізно.

Віє вітер ген по степу грізно.

Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,

Ти жива чи ти мені лиш снишся?

Ти жива чи маришся між ночі?

Чий то бродить стан нагий дівочий?

І коли народ дійшов до слів:

Бо з могили встала он кохана, —

Ми вперше натрапили на роздоріжжя.

Піднялася жвава суперечка, куди ж його їхати.

Я не встрявав туди і лиш поглядав по сторонах.

Один із шляхів, той, що вліво, був широкий, чистий, далі в поле. А другий — вузький, зарослий, і в калюжах, заболочений.

Люди намірялись їхати першим.

А я раптом краєм ока вгледів, як через той перший шлях у сутінках ночі щось наче перебігло.

Щось таке наче мале й…

Волохате чи що.

Може, звір який.

А мо’…

В чортів же я не вірив.

— Ні, — підняв я правицю. — Ні, шановні, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто поїде вліво, покладе буйну голову.

— Що ти брешеш! — сердито гримнув той самий бондар Матвій. — Вліво широкий шлях, а вправо — вірна загибель!

— Як хочете! — мовив я, відв’язуючи коня від підводи. — Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?

Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули вліво.

Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку прискакав вершник — один із тих. Він повів, що на підводи напали і перебили всіх до одного, йому лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті нападники — татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.

Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що перебігали шлях увечері.

Хтозна.

Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили в зовсім заболочені місцини.

Я відрахував першу добу.

Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з півдня її витягували.

Марно.

Мірошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання сутінок.

Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.

Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже стомились.

Я погодився.

І це була перша моя помилка.

Тих, хто заступали вартувати після полуночі, вже не можна було збудити — вони всі повмирали.

Так як від удушення зі слідами довгих кігтів на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали. Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотові сама ніч була глупа і темна — без єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не було.

А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким світлом — наче чатували на нас з вишини.

Померло загалом п’ять чоловік.

Я велів більше вночі не спати.

— Спати будемо вдень, поперемінно. Руху припиняти не можна, це може бути ще більш небезпечним.

— А вартові? — спитала мене заплакана Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.

— Вартові не поможуть! — сухо мовив я.

— Але чому? — у розпачі терзала мене за плече бідна жіночка.

— Я не знаю, люди! — крутнув я головою. — Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що вони існують тільки в наших снах. Шерстисті, — додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.

А я згадав — те, що перебігло дорогу, наче також було в шерсті.

І з кігтями.

Чи то, мо’, безсонна ніч далась взнаки.

У будь-якому випадку до ночі наче всі повисипались.

На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь заболоченої річечки.

Люди попросили запалити вогнище, і я дозволив; була якраз полуніч (найнебезпечніший час), та й навряд чи в цю глушину добралися б розбійники або слуги наших шановних гетьманів.

Або татари.

Я дозволив, і це була друга моя помилка.

Я постійно обходив наш табір, і вже через годину після полуночі зрозумів, що мерці, лишені нами позаду, задушені попередньої ночі — всі вони йдуть за нами назирці і не відстають.

Я помітив їх звіддалік і, нічого не кажучи своїм, щоб не лякати тим, рушив назустріч мерцям.

Оголив шаблю — це на них не подіяло.

Вони пробирались хащами, страшні, бліді, обліплені реп’яхами і болотним багном.

Вони виставляли вперед свої прямі тонкі руки зі скрюченими пальцями.

Ніц не виділи, погляд їхній був бездумний.

Вони й самі були бездумні, я так зрозумів, вони лише хотіли чогось і йшли за ним.

Чого?

Чужої крові?

Живої людської крівці?

Та ні — на упирів вони не були схожі — їхні рухи здавались незграбними, в інших умовах, може, навіть і кумедними. Суглоби не згинались так, як треба, мертві тіла не тримали рівноваги.

Мерці стали прямувати до мене.

Мені стало цікаво: це що ж, виходить, я на них так дію?

Я став кружляти хащами.

Вони за мною.

Можна було б просто дочекатись світу або ж завести їх гуртом у багно, в оту річечку, але я згадав по торбу за спиною.

Речі Наталки?

То це вони їх так приваблюють? — подумав я.

А може, меч?

У чорному згортку був меч, вурдалачий меч, яких я немало бачив під час Конотопської битви.

Я зняв меч зі спини і направив лезо на мерців.

Ті спинились.

— ЛиньтЕ К СобІ В ГріБ! — глухо проговорив я несподівано для самого себе.

І мерці попадали та й зникли, як один, у болотистому ґрунті.

Розчинилисьу ньому.

Я одразу сховав меч і з тяжкими роздумами надійшов до вогнища.

Там мене чекали жіночі сльози і причитання, чоловіча лайка.

Троє людей задрімало і вмерло від удушення.

Стрімко надходив ранок.

Ми зібрались у дорогу ще перед світом і забрели в ще більші нетрі. Я так і не розказав супутникам про бачених мерців. І це була моя третя помилка.

Ми стріли передбаченого мною дячка перед вечором, коли забрели в такі хащі, з яких уже не знали, як вибратись. Дячок був як дячок, ніхто, крім мене, не поглядав на нього з підозрою. Всі вельми зраділи тому дячкові.

Окрім мене, звичайно.

А повів він нас спочатку тим не менш моєю дорогою — далі в хащі.

І лише коли стала ніч, дяк почав вихилятися.

Було се так.

Почули ми