Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
— Живий! Живий таки досі! — викрикував Черниш. — А я думав, згиб давно! Думав, під Конотопом голови поклали. А Шевчик, друг твій? Де він, як він? Ех, пооженювались, либонь, при печах та бабських спідницях порозсідались! То де Шевчик?
— Шевчик поклав, — похилив я чоло.
— Під Конотопом?
— Там.
Петро скривився:
— Багато там хлопців наших…Та хіба тільки ми… Нічого, брате, пом’янемо, як православних. Хай покояться їхні праведні душі з миром. За Вкраїну в сиру землю лягли! А ми…Ми Хведько, живі. Не лягати ж і нам цієї хвилі. Туди не запізнимось.
— Таки так, пане курінний, — добродушно всміхнувся я.
— Ех, — Петро знову витер сльозу. — Знаєш… Знаєш, побратиме, щастя це яке? Яка радість чути од товариша молодості твоєї оце — курінний. Неначе тільки б шаблюку та коня прудкого, і ген у чистий степ летіти, хай там чи орда, чи сам антихрист із пекельним воїнством своїм, нічого не страшно, а груди аж розпирає. Наче знову молодий. Ех! А ми ж, Хведько… Молодими ж того не знали! Молодими так нам хоч полковника цієї ж хвилі давай або й гетьманські клейноди. Усе рвались до чогось. А я нині ось сотник. І статки маю, не втаю. Хутір оцей маю, та й ще один, а до того ще один там за річкою. І млини, і садиби, й пасіку найбільшу, і грошей чимало, а хіба од того щасливий? Ні, Хведьку! Нітрохи! Мені б зараз одного — курінним на Січі, як тоді, і шабельку замашну, і коня прудкого, і степу широкого, щоб без кінця й без краю! Ех…
— Таки так, — прорік я натужно.
— Та що ж це все я та я, — одумався Черниш. — розказуй, Хведько. Давай. Як у наших краях? Що за справи привели? Може, з полку до мене за чим? Ти ж досі на службі, либонь?
— Ні, Петре Самойловичу. Одслужив своє. Задосить за гетьманів голови класти. Ви вже вибачайте, що я так прямо, але ж і без нас товариші наші скільки тих буйних голівоньок у сиру землю…
— Правильно! Правильно, Хведько, — припинив мене сотник. — Не виправдовуйся, бо святу правду мовиш. Я б і сам, а вже, бач, не можу. Але й хлопців своїх за так під мушкети не пущу. Хай хоч ляські ті мушкети, хоч татарські, московські, а хоч Дорошенка з Самойловичем. Я своє діло знаю. Ще, слава богу, не весь порох, не весь…
— Та таки так, — знову кивнув я. — А приїхав сюди, — мовив трохи перегодя, — не по службі, а по особистому. Небогу навідати хочу. Одна вона в мене лишилась.
— Так а хто ж небога твоя? Чекай, чекай, — махнув рукою Черниш. — Це що ж виходить? Наталя Христина, що Безрідною кличуть — небога твоя?
— Угу. Моя.
— Так а чия дитина? Братова чи сестрина?
— Братова. Теж під Конотопом ліг. І він, і дружина його.
— Царство небесне, — зняв шапку Черниш.
— Царство, — тихо мовив я.
— Ех, та аби ж то я знав, що твоя небога, — нахмурився сотник. — Та нехай, Хведько! Як твоя рідня, так я зло все забуду. Хай летить під три чорти, туди йому й дорога! Нічого. Що там та клуня та шибка, та коней табун і скотина…
Я вилупив очі — оце дає племінничка.
Уся либонь, у батька.
Сказано — кров.
— Нехай! Нехай, Хведько! Ідім зі мною. Ідім. Пом’янем товаришів. Та бувальщину згадаєм, — Черниш узяв мене під руку.
— Вибачайте, отамане, — усміхнувся я добродушно, — дуже хочу Наталю побачити. Довго ж не виділись. Вважайте, немовлям тільки й бачив. Усе ж бо наші дороги-доріженьки…
— Таки так, Хведьку! — Черниш поклав важку свою руку мені на плече. — Усе ходим отими дорогами, спокою не маєм. І рідних не бачим, і коханих кидаєм, і друзів забуваєм. А котись воно все прахом! Увечері ж зайдеш?
— Зайду, — кивнув я.
— Дивись, заходь! — підморгнув отаман.
— А я, — гукнув йому уже коло хвіртки, бо в мене визріла задумка, як помирити Наталю з сотником, — я, пане курінний, не сам прийду, можна?
— З Наталею? — насторожився Петро Самойлович.
— З нею, — кивнув я. — Не бійтесь, я її напоумлю. Ви мене знаєте.
— Та приходьте, приходьте, — всміхнувся знову Черниш. — Хоч і не напоумиш, так приходьте. Я теперечки до неї по-іншому. Я ж не відав, що вона твоя, а тепер відаю. Приходьте. Біс із нею, з тею клунею і шибкою, і скотиною…Ех! Отаман Черниш! — промовив сотник на шляху вже сам до себе, чи, мо’, до своїх козаків. — Шабельку замашну та коня вороного! Ех! Та й у чистий степ!
Коли вони вже від’їхали, я наблизився до пані Христі.
— Доброго дня! — привітався я. — Я Максима Безрідного, царство йому небесне, брат по матері… Та ви ж і самі, либонь, усе чули.
— Знаю! Знаю, — закивала жінка. — Мені про вас і чоловік мій покійний казав, як її привезли немовлям. Казав, що в неї дядько є. І що перегодя явиться. Так що ви проходьте в господу, будьте як дома.
Я не на жарт здивувався, але все ж промовчав.
— Скоро вона вже має надійти, — прорекла мені жіночка, підводячи до господи. — Марино, Ярино! — гукнула дівчаток, що так і стовбичили коло тину. — Ану несіть гостю частування.
— Та я… — почав було віднікуватись я.
— Е ні, — мовила на те жіночка, — а он…Он, дивіться, й вона з берегів сюди прямує. Наталю! — кинулась жінка до стежки. — Наталю, доню, а що се? А відра ж де? А коромисло?!
— Та, — почувся з-за хати дзвінкий приємний голосок, — злидні скумкали. Ше б оце я за відрами дивилась. Та за коромислом. Наче мені без них клопоту нема. А шоб їм та всіляка напасть!
Я не повірив своїм вухам.
А далі й очам.
З-за рогу будівлі неспішно викульгала (так, саме викульгала — прикульгувала на праву ногу, точно як мама) невисока худорлява дівчина з довгою чорною, як смола, рівно заплетеною косою, хворобливо блідим обличчям, що наче аж світилося під полуденним сонцем, і великими смарагдово-зеленими очима. Такими яскравими, що я аж ненароком ошархнувся, пригадавши конотопських упирів.
Дівчина лускала соняшникове насіння, але не підносила насінини до роту рукою, а підкидала по одній, хвацько ловила повними потрісканими губами і виплюхувала на всі боки лушпайки.
Я аж оторопів, коли дівчина підійшла ближче, і я вгледів, що на лівій її руці гарно видима затягнута тонкою плівкою шкіри рана, наче від шаблі або меча.
А далі я оторопів ще дужче, бо вгледів те, чого якось не помітив одразу. Дівчина була простоволоса, а на плечах її теліпалась