Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Я обережно відвів убік трав’яний полог, приготувавшись тікати за найменшої небезпеки. Примружився, ховаючи за віями яскраві очі. І ледь не розсміявся. Моя недавня «годувальниця» насторожено обмацувала спорожніле ліжко, ніби намагаючись відшукати між клаптиками тканини охололе тіло. Біля дівчини стояла курильниця шамана. Напевно, вирішила, добра душа, злегка мене підлікувати дурманним димком, поки дорослі не бачать.

– Е-гей, я тут, – з горлянки перевертня важко вичавити ласкаві нотки, але дівча не закричало.

Насторожено пригнулось, розглядаючи підлогу:

– Де? – прошепотіло, широко розплющуючи очі.

Я м’яко гепнувся на землю, усвідомивши – дикунка нічого не зрозуміла і очікує знайти мене поблизу проклятого горщика. Ледь чутний стогін підказав їй правильний напрямок. От би ще пояснити свою зайву як для напівтрупа рухливість…

Як з’ясувалося, ніяких пояснень не вимагалось. У дівчини знайшлася власна версія.

Коли я сяк-так влаштувався на оберемку сіна, що служив постіллю, і ми разом абияк прилаштували пов’язки на відповідні місця, замурзане непорозуміння гірко зітхнуло, відкинуло волосся з шиї, схилилося до мене і несміливо запропонувало:

– Випий мене…

Впевнений, жоден кровосос на такі слова не відповідав здавленим:

– Чого?

А вона продовжувала, тихо схлипуючи і підвиваючи:

– Ти з послушників, я знаю… ти хороший, як наш бог… ти повернеш істинну віру, як каже пророцтво… Пий же!

Довелось затиснути їй рот, а то все плем’я могло зібратися, щоб напоїти мене, – щоправда, не кров’ю, а чимось на кшталт розпеченого олова. Одне дивно – вона не боялася. Перевертні чутливі до таких речей.

– Тихо ти, дурна…

– Дара.

Мені здалося?

– Що?

– Моє ім’я – Дара, Подарована.

Боги, ще одна на мою голову! Не орка, на щастя… І не красуня. Тільки зрадливе серце забилося від згадки дорогого імені. Дивне почуття… і малеча вмить зросла в моїх очах хоча б до рівноцінної співрозмовниці.

Я попросив:

– Нумо розказуй. Спочатку про мене, потім – про послушників, а затим про пророцтво.

Дівча було непохитним:

– Ти маєш поїсти, воїне. Коли наберешся сил, тобі не потрібні будуть пояснення, – в її голосі вчувався смуток.

– Давай, – зітхнув я.

Вона з готовністю відкинула волосся і підставила шию. Мої губи легко торкнулися ніжної прохолодної шкіри… Подумки обізвавши себе безсердечною сволотою, що знущається з добровільної жертви на благо якогось пророцтва, я не втримався від кількох поцілунків і прошепотів:

– З десертом, мабуть, почекаємо, але від ситної вечері гріх відмовлятися. Ви тут як взагалі харчуєтеся? Можна попросити молока?

Дикунка розревілася. Тихо викрикнула:

– Все одно ти!.. – І втекла, залишивши мене насторожено прислухатися, чи не скличе вона селище перевіряти свою здогадку.

Не покликала.

Зовсім небагато часу по тому з кущів почулося сопіння і тріск, потім  вилізла Дара, тягнучи в оберемку всілякі харчі. Очі опущені, щоки зашарілися – ну наче вперше краде, та ще для такої сумнівної цілі. Втім, варто мені одягнутися по-тутешньому, і перший хлопець на селі готовий. Твою ж!.. Мені б просто одягнутися! У світлі місяців людського зору досить, щоб помітити мою помилку. Втім, Лан у Крайніх горах і не в такому вигляді подвиги здійснював!

Набивши черево пересмаженим і недосмаженим (яке залишилося після вечері вівчарів) м’ясом, я вирішив, що життя не таке вже й страшне. Дівча дивилося на мою трапезу як зачарований кролик, перед яким удав щипав травичку. А потім до неї повернувся голос, і вона почала говорити.

***

{Рена}

«Товариство мандрівників оголошує про проведення щорічного конкурсу ельфійських танців. Узяти участь можуть усі бажаючі. Змагання розпочнуться о першій годині ночі Темного Руна. Ласкаво просимо в «Золоту лань»! Ми чекаємо на вас!» – прямокутний аркуш цупкого паперу з красиво виписаними словами я виявила під цукерками. А на зворотному його боці була кострубата приписка: «Хочеш повернути брата? Приходь сама».

Ретельно замазавши контрабандним клуським чорнилом («І морська вода не роз’їсть!» – запевняв продавець) компрометуючий напис, я вирушила дізнаватися подробиці про запрошення.

Дайлен, лише мигцем глянувши на папір, гидливо зморщив ніс і порадив не брати до уваги заходи, організатори яких поскупилися на пергамент – хоча б підроблений. Малоя, виловлена під час тренування (потішне видовище, якщо чесно, і водночас страхітливе), коротко кинула:

– Дурна забава!

І тільки Лан не був настільки категоричний. Він уважно прочитав текст. Насупив брови, побачивши мої калякання на зворотному боці, і видав свій вердикт:

– Убого, але амбітно. Мабуть, треба сходити. Знаєш, лялечко, саме під час таких заходів найчастіше проявляються справжні таланти. Ніч Темного Руна… Це ж сьогодні. Хочеш піти?