Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
{Навагрем}
З гордістю можу сказати, що на мою честь скоро складуть хвалебну пісню, де буде відважний і сильний герой, який вийшов на нерівний бій із цілим плем’ям войовничих горян. Принаймні та малеча, що годувала мене з ложечки з огляду на мій теперішній стан, клятвено запевняла, ніби сказитель уже придумав цілих два куплети вступу і жадає особисто поспілкуватися зі мною задля уточнення подробиць. Звісно, коли дозволить лікар. А старенький підсліпуватий лікар запевняв, що ще кілька повних циклів Руна мені категорично не можна навіть пальцем ворушити.
Високоповажний Вашшал і подумати не міг, що перев’язує перевертня. У цьому племені потомствених вівчарів ніколи не чули про не-людей, хіба що в страшних казках фігурували безсмертні тварюки, які пожирають плоть або висмоктують кров. Тут життя йшло розміреним ходом, який зрідка порушували каменепади, виверження вулканів або набіги сусідів. У таких випадках плем’я швидко знімалося з насидженого місця і перебиралося туди, де було спокійніше. І так рік за роком, століття за століттям…
«Мої» пастухи розмовляли спрощеною мовою людей. До речі, саме те, що ми розуміли одне одного, і завадило вождю племені відрізати мені голову, вийняти нутрощі, набити живіт сіркою, а потім влаштувати грандіозний вибух. Ні, я не перебільшую – саме так велів їхній закон поводитися з чудовиськами з казок. Щоправда, ще не вечір…
На жаль, Міка залишилася в Мелосі. Без магічної кулі я відчував себе незатишно. Вона наче була частиною дому… Надією на те, що в будь-який момент усе може повернутися до норми. Але сенс сумувати за минулим? Його не зміниш, як не старайся.
Побили мене так, що і Карран схопився б за голову. Ні, не через співчуття – перевертню було б невтямки, як можна програти натовпові людей, озброєних кістяними ножами? Я теж спочатку дивувався. Лежав на липкій від крові траві, дивився на повільні хмари в небі й думав – це ж неможливо! І навіть згадати нічого…
Вони були такі смішні! Звірячі, погано вичинені шкури замість одягу, дерев’яні та кістяні брязкальця, клаптики хутра у волоссі. Люди, ха… Так, я ні на мить не сумнівався, що супротивники – люди. Чому? Від них за сотню чешів несло людьми, ніс перевертня не збреше!
А потім дикуни стрибнули. Без усяких вигуків і підбадьорень, злагоджено, немов тренувалися діяти разом з дитинства. Здалося, на мене впала одна-єдина істота! Кілька ударів серця – і лежить Няв, непереможний перевертень, безвольною лялькою, з якої стирчать переламані кістки та витікають останні краплі крові.
Та помирати через таку дрібницю я не збирався. Не дочекаються прокляті дикуни! Ми, перевертні, вміємо регенерувати, і навіть вирване серце може вирости заново! На цій оптимістичній думці я відключився. І слава богам, адже біль з кожною миттю ставав сильнішим, тіло відмовлялося хоч трохи поворухнутися, а від усвідомлення того, що кістки напевне зростуться так, як їх залишили дикуни, ставало більше ніж просто погано.
Тяма повернулася, коли хтось надмірно цікавий полоскотав мене під носом сухою травинкою, змусивши чхнути. Відразу ж пролунав вереск, схожий на той, на озерці, і я вирішив, що марно сподівався на краще. Цілих рук і ніг у мене не залишилося, тож чергова порція люті виплеснеться на важливіші органи.
Перш ніж знову канути в темряву забуття, мені вдалося розчути, що саме кричали:
– Тату, тату, живий! Ще живий!
Вилите на голову відро холодної води зі священного джерела не тільки показало, що я не нечисть, а й трохи змило загуслу кров і повернуло мене до тями. А кілька насилу вимовлених слів, що охарактеризували рятівників, остаточно переконали пастухів у моїй людяності.
Переносити мене в яке-небудь житло не наважилися. Вождь люб’язно запитав, чи не бажаю я позбутися мук одразу, і недвозначно поплескав по піхвах на поясі. Гадаю, жах на моєму обличчі відповів краще за слова. Старий лікар, за сумісництвом – шаман, промив рани, наклав шини, збризнув усе це заговореною водичкою, окурив димом із дивним солодкуватим запахом і, не ставлячи зайвих питань, побажав якнайшвидшого одужання.
Молодець, лікар! Нізащо не повірю, нібито він не помітив нічого дивного, незважаючи на поважний вік і слабкі очі. Завдяки його мовчанню у мене з’явився шанс викарабкатися з цієї історії. Вівчарі, як мені здавалося, не мали жодних надлюдських здібностей. Вони голосно раділи і не менш голосно сварилися. Спотикалися й на рівному місці, а от коли мене переносили в селище!.. Ні, настільки злагоджено, як ті, перші, пастухи рухатися не могли.
Зростаючись, кістки немилосердно нили, а рани свербіли так, що хотілося зірвати з них сумнівної чистоти ганчірки, відростити кігті і шкребтися, як пес у період линьки. Ще організм вимагав їжі. Не обов’язково м’яса, хоча з ним одужання пішло б значно швидше, але рідкої в’язкої субстанції, гордо названої молочною кашею, мені явно не вистачало. І методика годування з ложечки не подобалася взагалі. Замурзане дівчисько років п’ятнадцяти (найкраща наречена селища, якщо вірити її словам) більше базікала, ніж за ложкою слідкувала, тому половина їжі виливалася на підлогу.
Відчуття постійного голоду я пам’ятатиму довго. Регенерація – штука примхлива, без підживлення відмовляється працювати, а простіше кажучи – я мав помітно схуднути. І ще було дещо, що спричиняло занепокоєння…
– Хоробрий чоловік хоче на повітря?
З плином часу це питання звучало все частіше. Спочатку я дивувався: яке повітря, коли хатина-хижина провітрюється численними протягами? Потім зрозумів, у чому річ, і, болісно червоніючи, постарався простими словами пояснити, що зовсім не зображую терплячого скромника. Не впевнений, чи повірило дівчисько моїм запевненням, однак поряд зі мною з’явився старий щербатий горщик, а нав’язливі питання припинилися.
