Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Вечір обіцяв запам’ятатися.

Місто, жителів якого небезпідставно називали бездушними. Темний глухий провулок, де чувся відгомін веселощів Головної вулиці. Пристойно одягнена дівчина, що шукала горезвісну «Золоту лань». О, не те щоб я нікого не питала, як туди потрапити, проте досі всі вказані шляхи закінчувалися в таких ось тупикових вуличках.

А найприкріше полягало в тому, що лише в першому випадку мене чекав сам доброзичливець із пляшкою смердючого пійла місцевого розливу і м’ятими квіточками з узбіччя. Я на нього навіть не образилася – лиш «почастувала» ілюзорним, але від того не менш страшним тролем.

Наступні два рази з кущів вискакували справжнісінькі мисливці на людей, то б пак постачальники ринку рабів. З цими я не церемонилась, використовуючи образ Дайлена, який заборонив полювання в межах міста. Як вони тікали! Даремно Сім’я переживала через падіння авторитету.

А батьки вважали, ніби я не зможу себе захистити!

Ні, правильно взагалі-то вважали, але про це згодом…

Розчарувавшись у місцевих жителях, що всюди шукали вигоду, я вирішила дізнатися дорогу за допомогою ілюзії. Залишалося знайти придатний об’єкт. У Влаї я б звернулася до першої-ліпшої бабці, що вийшла ввечері прогулятися з песиком. У Мелосі нечисленні старі перебували, головним чином, у Житловому кварталі і носа звідти не показували, а розмальовані, немов позбавлені віку мешканки Грайливого кварталу наводили на мене жах ще більший, ніж захмелілі гості вільного міста.

Господар кіоска з клуськими порошками, що викликали радість і веселощі, здався потрібною кандидатурою. Він був корінним мелосцем і ні за що не покинув би торгівлю (коли Дайлен обмовився, який дохід приносять такі от суміші, виготовлені в підвалі будинку самого торговця і упаковані в яскравий папір, я захотіла відкрити схоже підприємство у Веселому кварталі) і не помчав би за легкою здобиччю. Та й підручних, яких можна послати з повідомленням до людоловів, поблизу не спостерігалося. І взагалі, не личить поважному багатому чоловікові ображати молоду танцівницю, яка приїхала з забутого богами селища і загубила на галасливій вулиці батька і шістьох братів.

Я стояла під покровом розлогої яблуні й уявляла… Зосередитися вийшло не відразу, та нарешті з-за рогу з’явилася карколомна світловолоса вампірка в розшитому бісером короткому платтячку. Чому вампірка? Згодна, ельфійка мала б набагато достовірніший вигляд, але, як-то кажуть, береженого боги теж бережуть, а мені не хотілося вкотре отримати неправильну адресу. Вампірів побоювалися. І нехай прості вампіри харчувалися звичайною їжею, а кров їм була потрібна хіба що для відновлення після важких поранень, репутація нічних захищала всю расу.

Отже, дуже спокуслива дівчина зі сліпучою усмішкою, яку не псували тонкі голки на кінцях верхньої пари іклів, неквапливою ходою підійшла до кіоска. Торговець розсипався в привітаннях. Вампірка відкрила рот, щоб відповісти і запитати, проте… Звуку не було!

Я згадувала всіх богів по черзі, поки трохи не заспокоїлася. Німа ілюзія стояла перед продавцем і ніяк не реагувала на його вирячені в здивуванні очі. Коли він не витримав і по-дитячому тицьнув пальцем у плід моєї фантазії, я ледь не розсміялася. Ілюзія матеріальна, якщо в неї вірити, а жертва ще й як вірила!

Довелося змінити тактику. Вампірка витягла з кишені папір і самописку. Торговець розцвів – багато клуських травичок позначалися вигаданими символами, вимовити які не могли й виробники, не кажучи вже про покупців. На білому аркуші з’являлося прохання, й усмішка чоловіка потьмяніла. Він немов вирішував, що робити. Нарешті запропонував:

– Якщо пані бажає, мій син проведе її всього за три серебрики.

Небачена ціна навіть за мірками Мелосу! Але звідки вампірці з провінції знати про це? Тим паче, заплатила вона несправжніми грошима, а я взяла на замітку ще один спосіб заробітку.

Поторгувавшись для пристойності (жестикуляція виходила з кожною миттю все краще і краще, я аж запишалася), вампірка віддала торговцю дві монети, жестами показала, що залишок отримає хлопчисько, і пішла за спритним орченям, що було схоже на сина торговця-перевертня як кошеня на цуценя.

Йшли ми недовго. «Золота Лань» виявилася закладом незрозумілого призначення якраз навпроти кіоска з порошками. З одного боку до неї примикала поки ще зачинена будівля, з іншого – знову-таки вузький провулок. Мені спало на думку, що все вільне місто складається з таких затемнених вуличок.

Віддавши провіднику його нечесно зароблений серебрик, вампірка сіла на лавку. Я не була впевнена, чи зможу підтримувати ілюзію для великого скупчення народу. Точніше, була впевнена, що не зможу.

З протилежного боку вулиці долинули обурені крики – продавець і його підручний виявили, що гроші кудись пропали, і тепер бігли до нас. Коли шахрайка зникла у них перед очима, як могли робити тільки нічні, спритний торговець зблід і кинувся згортати товар. Я не втрималася від сміху. Наступного разу він задумається, перш ніж обдурити чергового приїжджого.

Наближалася північ. Ніч Темного Руна, треба ж… Ніч, коли Рунна кидає тінь на світлий лик великий місяця, роблячи його «не світлим», тобто темним…

Біля парадних дверей ельфійка у завеликій формі дворецького вимовила, немов вибачаючись:

– Вхід з боку провулка… Тут підлога провалилася.