Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
Коли Рун зустрівся з Рунною, селище затихло. М’які промені ковзнули в дірку на даху, висвітлили моє обличчя, змусивши вирватися з напівдрімоти і солодко потягнутися. Імпровізовані бинти затріщали. Я завмер. Ні, здається, цей оглушливий у нічній тиші звук нікого не розбудив.
Різкий рух погано вплинув на пов’язки. Ті з них, що не порвалися, розтріпалися й ослабли. Знову засвербіли майже загоєні рани, занили кістки. Втім, чого гріха таїти, нехай я не зміг би зараз протистояти селищу, але з рухами проблем не виникало. А біль… до всього можна звикнути, якщо хочеться жити. Поїсти б чогось, а то таке відчуття, ніби шлунок обмотався навколо хребта і почав перетравлювати самого себе. Та й надбитий горщик нахабно скалився з підлоги, немов нагадуючи, чому він там стоїть.
Я виліз назовні, придушено стогнучи і благаючи всіх богів, щоб нікого з вівчарів цієї ночі не мучило безсоння. Ха, якщо помітять згорблену голу (ну так, з одягу на мені залишилися тільки особливо міцно примотані пов’язки) фігуру, що шкандибає з кущів, не розбиратимуться, кого і куди погнала природа.
Удача мені усміхнулася – ніхто не закричав: «Бий його!» або «Нежить!». Але після повернення виникла нова проблема – хатини, розкидані по долині, на вигляд здавалися абсолютно однаковими. І нюх не допомагав – ніс підказував, що у всіх будиночках в потрібному напрямку є хоча б по одній людині. Дивно…
Довелось орієнтуватися на запах засохлої крові, якої вистачало на втраченому ганчір’ї. Хм…
У «моїй» хатині теж хтось копошився!
