Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Підземний світ – уже якась визначеність і, отже, надія, що все закінчиться добре. Хм, і якому шляху надати перевагу? Зазвичай у переказах сильні герої вибирають прямий, оскільки чоловікові не личить виляти, проте бабуся часто повторює, що прямо літає лише привид та той, хто хоче ним стати. Розумні герої звертають праворуч, адже праворуч, право та правда – схожі слова, тільки мама стверджує: схожі – не означає рівнозначні. А сильні і розумні герої йдуть без роздумів вліво – туди, де головний лиходій чекає на того, хто битиметься з ним і звільнить прекрасну принцесу, доброго короля, зачаровану країну…

Я сильний і розумний, але… не герой, що вдієш. І героїчно загинути у нерівній сутичці з гномами мені не хотілося. Нехай розум твердив, ніби жодної небезпеки немає, – інстинкти гнали подалі від розумних істот. До речі, вчасно я згадав про розум, йому теж варто було попрацювати.

Кожен хоч трохи освічений житель континенту знає – бездонних криниць не буває, та в деяких є портали в інші світи, а якщо конкретно – в підземелля. Ще достеменно відомо, що природні портали не бувають односторонніми. Чи, навпаки, тільки односторонні?.. Даремно я прогулював заняття! Гаразд, заради експерименту має сенс знайти те місце, куди я впав. Складно доведеться, адже мені найбільше хотілося вибратися на берег, а не запам’ятовувати, куди потрапив. Складно – але не неможливо.

Знову опинитися в темній, немов олійній воді… Ех, на що не підеш заради себе улюбленого!

Не знаю, скільки минуло часу. Я кружляв у теоретичному місці своєї появи, як хмільна русалка, однак результат не поспішав проявлятися. Якщо подумати, портал цілком міг бути підводним…

Неабияк намучившись, я вирішив, що купання поки досить і треба спробувати інші шляхи.

Біля берега втомлені м’язи мене підвели. Нога ковзнула вниз, пальці не втримали обважнілого тіла, і холодні хвилі вкотре зімкнулися над моєю головою.

Виринати було складно. Немов наді мною звідкілясь виникли чеші води, крізь яку насилу пробивалося денне світло. Світло! То ще навіть не вечір! А мені здалось, я був у підземеллях цілу вічність…

Рухатися до сонця стало набагато легше, ніби його промені тягнули мене, наближали до свіжого повітря і відкритого простору.

Я корком вилетів на поверхню невеликого глибокого озерця, зробив кілька гребків до берега і був приголомшений пронизливим вереском. Кажуть, солодкоголосі сирени використовують спів, як зброю, змушуючи супротивника в паніці тікати. Навряд чи налякана мною дівчина належала до племені морських дів, проте голосок у неї був відповідний – тонкий, дзвінкий і неймовірно противний. Особливо після гнітючої тиші печер.

Дівча втекло. Чи хлопчисько? Я не встиг роздивитися. Та яка різниця, все одно я навряд чи ще зустріну ту дрібну, худу і неймовірно крикливу істоту. Бідні гноми! Їх такими звуками найчастіше й зустрічають…

Навіть не намагаючись висушити одяг, я побрів у гущавину, мимохідь згадуючи все, що встигли вкласти у мою голову вчителі. Дерева звичайного розміру, людська дитина і дощові хмари в небі… Так-так-так, якщо я не в Клусі, що абсолютно неможливо, то десь у східній частині Веллі, можливо, поблизу Влаї.

Обрадуваний цією здогадкою, я майже підстрибом кинувся вперед. І побачив багато цікавого. Наприклад, гори! Справжні, а не ті два пагорби в передмісті столиці, що гордо іменуються Малдрабовими. На їхніх вершинах виднілися білі шапки вічних снігів, над деякими курився димок вулканів. Гори, між якими повільно плавали хмари…

У дитинстві, слухаючи розповіді про давню війну та її героїв, я мріяв битися на крутому схилі, стрибаючи між потоками лави, з десятком лиходіїв одночасно, а то й із сотнею, як Лан, але ніколи не думав , що одного разу на власні очі побачу Крайні гори. Ті самі гори, які давним-давно створили шестеро Перших магів, підкоряючи світ. Ті, де народжувалися легенди, що не відрізнялись від буття. Ті, де під страхом смерті заборонялося використовувати магію. Ті, куди не приходили навіть всюдисущі торговці, – населені дикими або здичавілими племенами, ворожі до всіх прибульців… Найстрашнішим покаранням у Веллійській імперії вважалося вічне вигнання у Світ тварюк, і ніхто, кому пропонували замінити його роботами в рудниках найближчої до країни частини гір, не погоджувався на обмін.

Я думав, гірше за гномів бути не може? Ха! Натовп дикунів, що нечутно виник позаду мене, здався мені набагато небезпечнішим. Добре, що я не довгобородий, а то б точно не відбився. Гаразд, Крайні гори, час познайомитися!

***

{Рена}

Цей нестерпний хлопчисько вкотре зіпсував мені настрій. Замість того, щоб вишукувати у строкатому натовпі натяк на брата або хоч новонавернених вампірів, я крутила головою на всі боки, намагаючись помітити Його Високість. Безуспішно! Принц як у воду канув… Щоб його! Напевно образився і вирішив збігати на подвиги. Його магію в Мелосі ніщо не стримувало, та й зарозумілості вистачило б на десятьох володарів.

А найгірше полягало в тому, що я відчувала провину за зникнення Арголіна! Хіба так важко було поговорити з хлопчиком, розповісти йому трохи правди? Він вважав би себе дорослим і корисним, крутився б поблизу в очікуванні нової порції пліток.

Лан запевняв, нібито нічого поганого з принцом трапитися не може. У Мелосі поважають і Дайлена, і його родичів. Ніхто не посміє підняти руку на гостя нічних. Я в це вірила… По-справжньому вірила! Але заразом бачила, що репутація Сім’ї хоч і наводить жах на городян, однак не здатна захистити від справжніх лиходіїв. Біда з Валією – чергове тому підтвердження. Та й веллійський спадкоємець може влізти в неприємності без допомоги невідомих ворогів…