Чорнильне серце - Корнелія Функе
— Я не хотіла! — прошепотіла Меґі. — Їй-богу!
Фея знов підлетіла до вікна й почала битись у шибку, знов і знов.
— Ні! — Меґі підбігла до неї. — Туди не можна! Ти цього не розумієш!
«Це була фея. Не більша від твоєї долоні, але вона ще не зовсім виросла. Звали цю дівчинку Дінь-Дінь, на ній була вишукана сукенка з листочка в рубчик».
— Хтось іде! — Феноліо підхопився так швидко, що вдарився головою у верхнє ліжко.
Він мав рацію. Коридором наближалися поквапні, рішучі кроки. Меґі хутко підбігла до вікна. Що б це означало? Стояла глибока ніч. «Прийшов Мо! — подумала вона. — Він уже тут!» На радощах серце в неї закалатало, хоч радіти їй і не хотілося.
— Сховай її! — прошепотів Феноліо. — Хутчій сховай її!
Меґі звела на нього спантеличений погляд. Та звісно. Фея! Вони не повинні її побачити. Меґі спробувала спіймати фею, але та прослизнула крізь її пальці й пурхнула під стелю. Там вона й зависла, мов світло невидимої лампочки.
Кроки лунали вже зовсім близько.
— Оце так ти вартуєш?! — Це був Бастин голос.
Меґі почула глухий стогін — мабуть, Баста розбуркав вартового, копнувши того ногою під бік.
— Відмикай! Та скоріше, ніколи мені чекати!
Хтось спробував устромити в замок ключа.
— Це не той ключ, йолопе заспаний! Каприкорнові негайно потрібна ця дівчинка, і я розкажу йому, через кого він мусив так довго ждати!
Меґі видерлася на своє ліжко й, коли стала вгорі на повний зріст, воно загрозливо хитнулося.
— Дінь-Дінь! — прошепотіла вона. — Прошу тебе, йди сюди!
Вона обережно потяглася рукою до феї, але та пурхнула до вікна. І цієї миті Баста відчинив двері.
— Ха! А ця звідки тут узялася? — запитав він, спинившись на порозі. — Таких пурхалок я не бачив уже багато років.
Меґі й Феноліо мовчали. Та й що вони могли сказати?
— Тільки не думайте, що відкрутитесь од відповіді! — Баста скинув куртку, взяв її в ліву руку й повільно рушив до вікна. — Стань у дверях — на той випадок, якщо вона вислизне від мене! — наказав він вартовому. — Якщо випустиш її, я тобі вуха повідрізаю!
— Облиш її!
Меґі притьма зісковзнула з ліжка, але Баста її випередив. Він накинув на фею куртку, і світло Дінь-Дінь погасло, немовби хтось задмухав свічку. Коли куртка впала на підлогу, світло кволо замерехтіло під чорною тканиною. Баста обережно підняв куртку, згорнув її, наче мішка, й став перед Меґі.
— Звідки тут узялася фея? — промовив він загрозливо спокійним голосом. — Ну?! Чого ж ти мовчиш, золотко?
— Н-не знаю, — через силу видушила Меґі, не дивлячись на нього. — Вона… раптом з'явилася тут…
Баста перевів погляд на вартового.
— Ти коли-небудь бачив у цих краях щось схоже на фей?
Хлопець заніс газету, до якої поприлипали мертві комарі, й, усміхаючись аж до вух, ляснув нею по одвірку.
— Ні. А якби побачив, то знав би, що з ними робити! — відповів нарешті він.
— Атож, ця дрібна нечисть набридлива, як комарі. Але феї, кажуть, приносять щастя. — Баста обернувся знову до Меґі. — Ну, то колися нарешті! Питаю востаннє: звідки вона тут узялась?
Меґі мимоволі подивилася на книжку, яку впустив Феноліо. Баста простежив за її поглядом і підняв книжку.
— Це ж треба! — пробурмотів він, розглядаючи картинку на палітурці.
Художник намалював Дінь-Дінь дуже вдало. Хоча насправді вона була не така яскрава, як на картинці, й трішечки менша. І все ж Баста, звичайно, відразу її впізнав. Він аж присвиснув крізь зуби й тицьнув Меґі під ніс книжку.
— Тільки не кажи, нібито її вичитав звідси оцей старий! — промовив він. — Це зробила ти! Ладен побитися об заклад на свій ніж. Це батько тебе навчив чи ти просто успадкувала його хист? А втім, яка різниця! — Він засунув книжку за пасок і схопив Меґі за лікоть. — Ходімо розкажемо про все Каприкорнові. Власне, я мав привести тебе лиш для того, щоб ти побачилася з одним своїм давнім знайомим. Одначе Каприкорн, певна річ, буде не проти почути таку цікаву новину.
— А мій батько вже прийшов? — Меґі покірно дала витягти себе за двері.
Баста заперечливо похитав головою і, глузливо поглянувши на дівчинку, сказав:
— Та ні, батько поки що не з’явився. Видко, своя шкура йому все ж таки дорожча, ніж твоя. На твоєму місці я б на нього образився.
Меґі відчула розчарування, яке гострою колючкою вразило її в серце, — і водночас полегкість.
— Сказати правду, мене він також неабияк розчарував, — провадив Баста. — Я ж бо ладен був дати свою голову на відруб, що він прийде. Але тепер він нам, мабуть, і не потрібен, чи не так?
Баста струснув свою куртку, і Меґі здалося, що в ній щось тихенько, розпачливо дзеленькнуло.
— А старого замкни! — наказав Баста вартовому. — І якщо знов захропеш, коли я повернусь, начувайся!
І потяг Меґі коридором за собою.
Покара зрадникам
— А ти? — хотів знати Лобош. — Невже ти, Крабате, нічого не боїшся?
— Боюся навіть дужче, ніж ти гадаєш, — відповів Крабат. — І не лише за себе.
Отфрід Пройслер. Крабат
Коли Баста вів Меґі через майдан перед церквою, власна тінь пливла за дівчинкою, наче злий дух. А місяць у яскравому світлі від прожекторів здавався звичайним ліхтариком, що відслужив своє.
У самій церкві було куди темніше. Статуя Каприкорна тьмяно полискувала в сутінках, а поміж колон стояла така темінь, немовби сама ніч сховалася тут од світла прожекторів. Лише над Каприкорновим кріслом світилася одна-однісінька лампочка, а сам він сидів, знуджено відкинувшись на спинку. На ньому був шовковий халат, що переливався, мов павичеве пір’я. І цього разу позад нього стояла Сорока, але в тьмяному світлі було видно лише її бліде обличчя над чорною сукнею. Унизу біля сходів в одній із бочок палав вогонь. Дим їв Меґі очі, на стінах і колонах танцювали мерехтливі відблиски полум’я, і здавалося, ніби горить уся церква.
— Почепіть ганчірку на вікно його дітям, і хай це буде останнє попередження! — почула Меґі Каприкорнові слова, хоч розмовляв він неголосно. — Змочіть її бензином так, щоб з неї аж текло, — напучував він Кокереля, який стояв з іще двома чорними куртками внизу біля сходів. — Коли вранці той бовдур прокинеться й відчує запах, то, може, нарешті втямить, що мій терпець ось-ось урветься.
Кокерель коротко кивнув головою, крутнувся на підборах і знаком показав решті двом іти за ним. Обличчя в усіх трьох були вимазані сажею, а в петельці у кожного стриміла червона півняча пір’їна.
— A-а, доця Чарівновустого! —