Чорнильне серце - Корнелія Функе
— А знаєш, Вогнерукий, навіщо я звелів привести сюди дівчинку?! — крикнув Каприкорн своєму бранцеві. — Я хотів, щоб вона вмовила тебе сказати нам, де її батько. Якщо ти про нього, звісно, взагалі що-небудь знаєш, у чому я вже починаю сумніватися. Але тепер він мені вже й не потрібен. Батькове місце займе донька, і то вельми вчасно! Бо я вирішив придумати для тебе якусь дуже незвичайну покару. Щось таке, що справляє враження й не забувається! Зрештою, зрадникові так і треба, еге ж? Ти вже втямив, до чого я веду? Ні? Ну, то я тобі допоможу. Мій новий читець, оця дівчинка, на твою честь почитає нам «Чорнильне серце». Зрештою, це твоя улюблена книжка, хоча не можна стверджувати, що ти в захваті від того, кого ця дівчинка має вичитати. Її батько вже давно вивів би мені з книжки одного давнього приятеля, якби ти не допоміг Чарівновустому втекти. Але тепер замість нього це зробить його доця. То ти вже здогадався, якого приятеля я маю на увазі?!
Вогнерукий прихилився порубцьованою щокою до сіті.
— Та звісно. Я не забуду його повік, — промовив він так тихо, що Меґі його ледве розчула.
— Чого це у вас тільки й балачок про те, як покарати цього вогнедува?! — З-поза колон з'явилася Сорока. — А про нашу німу голубку Резу забули? Вона не гірша зрадниця, ніж він! — І зневажливо глипнула на другу сіть.
— Так, так, звичайно, — похопився, ніби співчуваючи, Каприкорн. — Шкода, певна річ, але нічого вже не вдієш…
Меґі не видно було обличчя жінки, що погойдувалася в другій сіті за Вогнеруким. Дівчинка бачила тільки темно-русяві коси, край блакитної сукні й тонкі руки, що трималися за мотуззя.
Каприкорн глибоко зітхнув і, обернувшись до Вогнерукого, сказав:
— Яка ганьба! І надало ж тобі вибрати саме її! Невже ти не міг умовити котрусь іншу пошукати для тебе книжку? Я до неї й справді прихилився серцем, відколи її вичитав мені Даріус, отой партач. А те, що вона заплатила за це своїм голосом, мені ніколи не вадило. Ні, справді не вадило, я з дурної голови навіть гадав, що через це їй можна довіряти ще більше. Чи ти знаєш, що колись коси в неї були мов щире золото?
— Так, пригадую, — відповів Вогнерукий хрипким голосом. — Але поруч з тобою вони потемнішали.
— Дурниці! — Каприкорн сердито наморщив лоба. — Треба спробувати, мабуть, феїний пилок. Навіть мідь, якщо її посипати ним, блищить, як золото. Може, те саме буде і з жіночими косами?
— Тепер уже навряд чи варто, — ущипливо вкинула Сорока. — Хіба що ти хочеш, щоб вона мала аж-аж-аж який гарний вигляд, коли її поведуть на страту.
— Ет, пусте! — Каприкорн різко крутнувся на підборах і рушив сходами знов нагору.
Меґі цього вже майже не бачила. Вона не відводила погляду від незнайомої жінки в сіті. Мозок їй пекли Каприкорнові слова: «Коси… мов щире золото… Отой партач…» Ні, не може бути! Вона дивилася вгору, щосили примружуючи очі, щоб краще розгледіти жіноче обличчя за мотузками. Але його приховували чорні тіні.
— Гаразд. — Каприкорн глибоко зітхнув і опустився в крісло. — Скільки часу нам потрібно, щоб приготуватися? Адже все має відбутись як і належить.
— Два дні. — Сорока вийшла східцями нагору й знову стала за кріслом у Каприкорна. — Якщо збираєшся скликати своїх людей з решти опорних пунктів.
Каприкорн наморщив лоба.
— Звичайно. А чом би й ні? Пора знову дати всім невеличкий наочний урок. Бо останнім часом дисципліна в нас далеко не така, як треба.
По цих словах він перевів погляд на Басту. Той похнюпив голову, так ніби всі невдачі останніх днів важким тягарем лягли на його плечі.
— Отже, післязавтра, — повів далі Каприкорн. — Щойно стемніє. Тільки нехай Даріус спершу влаштує дівчинці іспит. Нехай вона що-небудь вичитає: я хочу переконатися, що ця фея з’явилася тут не випадково.
Баста знов загорнув Дінь-Дінь у куртку. Меґі хотілося затулити собі вуха, аби лиш не чути відчайдушного теленькання феї. Дівчинка стисла вуста, щоб вони не тремтіли, й поглянула вгору на Каприкорна.
— Я для тебе не читатиму! — заявила вона. Її голос пролунав у церкві, мов голос чужої людини. — Не читатиму жодного слова! Я не вичитуватиму тобі ні золота, ні, тим більше, отого твого… ката! — Останнє слово вона просто-таки жбурнула в обличчя Каприкорна.
Але той лише знуджено грався поясом від халата.
— Відведи її назад! — наказав він Басті. — Пізно вже. Дівчинці пора спати.
Баста штовхнув Меґі в спину:
— Чула? Ворушись!
Меґі востаннє подивилась на Вогнерукого, потім спроквола рушила поперед Басти до виходу. Порівнявшись із другою сіттю, ще раз звела погляд угору. Обличчя незнайомої жінки так само лишалося в тіні, але Меґі здалося, що вона впізнала очі, тонкий ніс… А якщо уявити собі, що коси в жінки трохи світліші…
— Іди, йди! Чого стала?! — гримнув ззаду Баста.
Меґі послухалася й рушила далі, раз у раз озираючись.
— Я цього не зроблю! — крикнула вона, вже майже дійшовши до церковних дверей. — Обіцяю! Нікого я йому не вичитаю! Нізащо!
— Не обіцяй нічого такого, чого не зможеш виконати! — кинув Баста, відчиняючи двері. Потім схопив її за лікоть і знов потяг на яскраво освітлений майдан.
Чорний кінь ночі
Він нахилився й дістав крихітку Софі з кишені своєї камізельки. І ось вона стояла босоніж, у нічній сорочечці, вся тремтіла й роззиралася навсібіч. Довкола клубочився туман і хвилями котилися якісь примарні випари.
— Де це ми? — спитала вона.
— У Країні Снів, — відповів велет. — Ми там, звідки приходять сни.
Роальд Даль. Крихітка Софі й велет
Коли Баста штовхнув Меґі через поріг, Феноліо лежав на ліжку.
— Що ви там з нею робили? — накинувся він на Басту, поквапно підхоплюючись на ноги. — Вона біла, як стіна.
Але Баста вже давно грюкнув за собою дверима, й Меґі почула, як він кинув вартовому:
— За дві години тебе змінять. — І пішов.
Феноліо поклав руки дівчинці на плечі й стурбовано зазирнув їй в обличчя.
— Ну? Що вони від тебе хотіли? Розповідай! Батько тут?
Меґі похитала головою.
— Вони схопили Вогнерукого. І жінку.
— Яку жінку? Господи, кажи до ладу! — Феноліо змусив її сісти на ліжко поруч із собою.
— Мені здається, то моя мама, — прошепотіла Меґі.
— Твоя
