Чорнильне серце - Корнелія Функе
Дівчина некліпно дивилася кудись поверх його плеча й ступила крок назад. Вогнерукий обернувся поглянути, що вона там побачила, — і вперся поглядом у Бастине обличчя.
Як він міг не почути?! Щоправда, Баста славився тим, що вмів ступати нечутно, але ж із ним був і Пласконіс, якого майстром підкрадатися тихенько аж ніяк не назвеш! Та був ще й хтось третій… Мортола! Отже, минулої ночі вона не просто дихала свіжим повітрям, коли вистромлювала голову з вікна. А може, Реза його виказала? Від цієї думки серце в нього защеміло.
— Я й не подумав би, що ти ризикнеш іще раз поткнутися сюди! — пробурмотів Баста, притискаючи його рукою до ґрат.
Вогнерукий відчув, як у спину йому впинаються залізні прути. Пласконосий усміхався, як мала дитина в Різдвяну ніч, — він робив так щоразу, коли щастило кого-небудь налякати.
— То що це в тебе за шури-мури з нашою красунею Резою? — Баста клацнув ножем, випустивши лезо.
Пласконіс ошкірив зуби ще ширше, бачачи, як на чолі у Вогнерукого від страху виступають краплини поту.
— Ну, хіба я не казав?! — мовив Баста, повільно проводячи вістрям ножа від грудей до горла нічного гостя. — Вогнерукий закохався у Резу! Він, якби міг, проковтнув би її очима. Але ж ніхто не хотів мені вірити! І все ж таки… щоб отак ризикнути прийти сюди… з такою заячою душею, як у тебе…
— Закоханому море по коліна! — всміхнувся Пласконосий.
Але Баста лише похитав головою.
— Ні, через кохання цей бруднорукий сюди не прийшов би, для цього в нього надто холодна голова. Він прийшов сюди по книжку, еге ж? Ти ж бо й досі не можеш забути отих своїх фей з крильцями й смердючих кобольдів. — Баста майже ніжно провів ножем по горлу Вогнерукого.
У того раптом перехопило подих. Він просто забув, на якому він світі.
— Марш у свою кімнату! — гримнула Сорока на дівчину по другий бік ґрат. — Чого стовбичиш?!
Вогнерукий почув, як за спиною в нього зашурхотіла сукня, потому клацнули, причинившись, двері.
Баста все ще не відводив ножа від горла Вогнерукого, та коли він надумав повести вістрям вище, до підборіддя, Сорока схопила його за лікоть.
— Годі! — різко кинула вона. — Облиш свої жарти, Басто!
— Та вже ж, бос звелів привести його живим-здоровим! — 3 голосу Пласконоса можна було здогадатися, що цей наказ він не схвалює.
Баста востаннє провів ножем згори донизу по горлу Вогнерукого, й лезо блискавично сховалося в колодочці.
— А шкода! — зітхнув він.
Вогнерукий відчув на собі його подих. Він свіжо й різко пахнув м’ятою. Ходили чутки, нібито одного разу дівчина, яку Баста хотів поцілувати, сказала, що в нього з рота смердить. Дівчині це добром не минуло, але Баста відтоді зрання до смеркання жував листя м’яти.
— З тобою, Вогнерукий, завжди приємно було пожартувати, — сказав він, відходячи.
— Відведи його до церкви! — наказала Мортола. — Я доповім Каприкорнові.
— А чи ти знаєш, що бос на твою німу подругу важким духом дихає? — прошепотів Пласконіс до Вогнерукого, йдучи по другий бік від нього. — А завше ходила ж у його улюбленицях…
На мить Вогнерукий відчув майже полегкість. Отже, Реза його не зрадила.
І все ж таки не треба було просити в неї допомоги. Ні, не треба було.
Тихі слова
Вона любила, коли він плакав, отож підставила свого гарного пальчика й спостерігала, як по ньому котяться його сльози. Розмовляла вона тихо-тихо, і спершу він не міг розчути, що вона каже. Потім таки розчув. Вона казала, що коли діти віритимуть у фей, то вона, як їй здається, зможе видужати.
Джеймс М. Баррі. Пітер Пен і Венді
Меґі таки зважилася.
Коли стемніло, вона заходилася гупати кулаком у двері. Феноліо прокинувсь, але стримати її не встиг: Меґі вже крикнула вартовому, щоб вивів її в туалет. Вартовий, що змінив Пласконоса, — капловухий коротконогий хлопець — розважався тим, що бив газетою комарів. Коли він випустив Меґі в коридор, на білій стіні вже виднів добрий десяток темних плям.
— Мені теж треба! — вигукнув Феноліо.
Він, мабуть, хотів спробувати все ж таки стримати Меґі від її заміру, але вартовий перед самісіньким його носом хряснув дверима.
— По черзі! — гримнув він на старого. — А коли так приспічило, то попісяй у вікно! — І, не випускаючи з руки газету, повів Меґі до туалету.
Дорогою він порішив іще трьох комарів і одного метелика, який невтомно пурхав поміж голими стінами. Нарешті хлопець відчинив останні двері перед сходами, що вели на перший поверх. «Усього-на-всього кілька кроків! — думала Меґі. — Сходами вниз я запевне побіжу швидше, ніж він!»
«Прошу тебе, Меґі, викинь з голови цей задум з утечею! — раз у раз шепотів їй на вухо Феноліо. — Ти заблукаєш. Адже там, за селом, на багато кілометрів — жодної живої душі. Батько задав би тобі прочуханки, якби довідався, що ти замислила!»
«Не задав би!» — подумала Меґі. Та, опинившись сама в тісному закутку, де не було нічого, крім унітаза й відра, вона майже розгубилася. Надворі стояла така темінь, така моторошна темінь!.. І вниз, до виходу з Каприкорнового будинку, було не близько.
— Я маю спробувати! — прошепотіла вона й штовхнула двері. — Я мушу спробувати!
Вартовий наздогнав утікачку вже на п’ятому східці. Назад він ніс її на собі, як мішка.
— На другий раз я відведу тебе до шефа! — сказав хлопець, упихаючи її знов до кімнати. — О, він тебе гарненько провчить, він це вміє!
З півгодини Меґі нишком схлипувала, а Феноліо з нещасним виглядом дивився перед себе.
— Усе ж гаразд! — раз у раз проказував він, хоча насправді гаразд не було нічого. Анічогісінько.
— У нас навіть немає чим присвітити! — проказала вона крізь сльози. — І книжки в мене забрали!
У відповідь на це Феноліо мацнув рукою в себе під подушкою й поклав Меґі на коліна кишенькового ліхтарика.
— Знайшов його в себе під матрацом, — пояснив він. — І кілька книжок. Схоже, їх там хтось сховав.
Даріус, читець. Меґі добре пам’ятала, як невисокий худий чоловік зі стосиком книжок поквапно дріботів церквою. Певна річ, це ліхтарик Даріуса. Скільки ж часу тримав його під замком Каприкорн у цій тісній комірчині з голими стінами?
— А в шафі лежала вовняна ковдра, я поклав її
