Чорнильне серце - Корнелія Функе
На Феноліо й ця погроза аж такого враження не справила.
— Ну, добре, — мовив він і повів поглядом довкола, ніби шкодуючи, що в церкві так мало слухачів. — То з чого почнемо? Спершу одне дуже важливе правило: письменник ніколи не довіряє паперу всього, що знає про своїх персонажів. Читачам не конче розповідати все. Є речі, яким краще лишатися таємницею, відомою тільки оповідачеві та його творінням. Ось узяти, приміром, його… — Феноліо показав на Басту. — Я завше знав, що доти, як ти його підібрав, він був дуже нещасним хлопцем. Про це добре сказано в одній чудовій книжці: «Переконати дитину в тому, що вона огидна, страшенно легко…» Басту в цьому колись були переконали. І справа не в тому, що ти довів йому протилежне, ні! Та й навіщо це тобі? І все ж у його житті раптом з’явилася людина, до якої він міг прихилитися серцем, яка йому сказала, що він має робити… Він знайшов собі бога — Каприкорна. Щоправда, ти обходився з ним погано, але хто сказав, що всі боги добрі? Більшість із них суворі, навіть жорстокі, чи не так? Але в книжці я про все це не написав. Я про це знав — і досить. Та годі вже про Басту, перейдімо до тебе.
Каприкорн не зводив очей з Феноліо, обличчя в нього наче одерев’яніло.
— Каприкорн… — Це ім’я Феноліо вимовив майже з ніжністю. Він дивився кудись поверх голови Каприкорна, так ніби забув, що той, про кого він оце говорить, стоїть просто перед ним, а не перебуває вже давно в зовсім іншому світі, замкненому книжковою обкладинкою. — Певна річ, є в нього іще одне ім’я, та його вже не пам’ятає навіть він сам. Каприкорном він називає себе від п’ятнадцятьох років — за науковою назвою сузір’я Козерога, під знаком якого він народився. Каприкорн — Неприступний, Незбагненний, Невситимий — любить удавати з себе бога. Або диявола — коли кого. Але ж хіба диявол має матір? — Уперше за всю розмову Феноліо поглянув Каприкорнові просто в очі. — Ти її маєш.
Меґі поглянула вгору на Сороку. Та, зціпивши кістляві долоні в кулаки, підійшла до самого краю сходів. Але Феноліо говорив дуже тихо.
— Ти розпускаєш чутки, нібито вона — зі знатного роду, — провадив він. — Атож, іноді ти навіть любиш похвалитися, що вона — королівська донька. А твій батько, стверджуєш ти, при королівському дворі був майстром-зброярем. Гарна історія, нічого не скажеш. А хочеш почути мою версію?
Уперше Меґі помітила в Каприкорнових в очах щось схоже на страх, — страх, якому не було назви, страх без початку й кінця, — а за ним величезною чорною тінню вставала ненависть. Меґі не мала сумніву: цієї миті Каприкорн ладен був убити Феноліо, та страх сковував руки ненависті й робив її ще глибшою.
Чи завважив це й Феноліо?
— Атож, розкажи свою історію. Чом би й ні? — Очі в Каприкорна застигли, мов у змії.
Феноліо пустотливо всміхнувся — точнісінько, як один із його внуків.
— Гаразд, ходімо далі. Щодо майстра-зброяра — це, звісно, брехня.
Меґі все ще не полишало враження, що цей старий чоловік від душі потішається. Феноліо поводився так, немовби грався з котеням. Невже він так погано знав своє власне творіння?
— Каприкорнів батько був простим ковалем, який підковував коней, — повів далі Феноліо, анітрохи не збентежений холодною люттю в Каприкорнових очах. — Він давав синові погратися гарячим вугіллям, а часом лупцював його майже так само, як підкову на ковадлі. Бив за співчуття, за сльози; бив щоразу, коли малий казав: «Я не можу» або: «У мене не виходить». «Усьому голова — сила! — повчав хлопчика батько. — Правила завше встановлює той, хто дужчий, лише він, отож постарайся бути тим, хто їх встановлює». Каприкорнова мати теж бачила в цьому єдину незаперечну істину на світі. І щодня товкмачила синові, що колись він стане найдужчим з-поміж усіх. Була вона не принцеса, а проста служниця з зашкарублими руками й порепаними колінами. Вона тінню снувала за сином навіть тоді, коли він уже почав її соромитись і вигадав собі нову матір і нового батька. Вона була в захваті від його жорстокості, їй подобалося бачити, як він нагонить на людей страх. Вона любила його серце — чорне, як чорнило. Так, у тебе, Каприкорне, не серце, а камінь, чорний камінь, а співчуття в ньому не більше, ніж у шматку вугілля, і ти цим аж-аж-аж як пишаєшся.
Каприкорн знов почав гратися запонкою, він повертав її так і сяк, замислено придивлявся до неї, ніби всю його увагу приковував той невеличкий кавалок червоного металу, а не слова Феноліо. Коли старий змовк, Каприкорн старанно обсмикав рукав куртки й змахнув нитку, що причепилася до нього. Здавалося, заразом він змахнув і лють, і ненависть, і страх, бо в його байдужому, безбарвному погляді нічого з того вже не лишилося.
— Історію ти розповів, старий, і справді вельми дивовижну, — тихо промовив він. — Вона мені до вподоби. Брехати ти мастак, тому я потримаю тебе в себе. Поки що. Поки твої історії мені не набриднуть.
— Потримаєш у себе? — Старий випростався, мов свічка. — А я зовсім не збирався тут лишатися! Що…
Але Каприкорн затис йому рота рукою.
— Більше ні слова! — прошепотів він. — Баста мені сказав, що в тебе троє онуків. Якщо ти розгніваєш мене чи надумаєш розповідати свої побрехеньки не мені, а моїм людям, я попрошу Басту загорнути кілька молоденьких гадючок у подарунковий папір і підкласти їх під двері твоїм онукам. Чи досить зрозуміло я висловився, старий?
Феноліо похилив голову, так ніби від цих тихих Каприкорнових слів у нього раптом надломилися в'язи. Коли він нарешті підвів голову, в кожній зморшці на його обличчі залягав страх.
Каприкорн задоволено всміхнувся й сховав руки до кишень штанів.
— Так, своїми аж надто м’якими серцями всі ви до чого-небудь прив’язані, — сказав він. — Діти, онуки, брати й сестри, батьки й матері; собаки, коти, канарки… І так у всіх: у селян, у крамарів, навіть поліцейські позаводили собі сім’ї чи бодай собак. Узяти хоча б її батька! — Каприкорн так несподівано показав на Меґі, що та аж здригнулася. — Він прийде сюди, хоч і знає, що я звідси його вже не випущу — ні його самого, ні його доньку.
