Чорнильне серце - Корнелія Функе

Феноліо сидів на нижньому ліжку, похмуро втупившись у брудну дерев’яну підлогу. Дошки рипіли, щойно на них ступиш.

За дверима сварився Пласконіс:

— Чому я? Ні, пошукай когось іншого, чорт забирай! Краще я гайну до сусіднього села й покладу кому-небудь під двері намоченого бензином віхтя або почеплю на вікно дохлого півня. Я навіть ладен вдягти чортову личину й вистрибувати перед вікнами, як місяць тому Кокерель. Але я не стовбичитиму до посиніння під дверима й не стерегтиму якогось діда й мале дівчисько! Візьми кого-небудь із хлопчаків, вони раді, коли їм доручають іще щось, а не тільки мити машини.

Але Баста був невблаганний.

— Після вечері тебе змінять, — сказав він і пішов.

Меґі чула, як довгим коридором віддаляються його кроки. До сходів було п’ять дверей, а внизу, ліворуч від сходів, — вихід… Вона добре запам’ятала дорогу. Але як прослизнути повз Пласконоса? Вона знов підійшла до вікна. Уже від самого погляду вниз у неї запаморочилося в голові. Ні, тут злізти не пощастить, можна скрутити собі в’язи.

— Не зачиняй вікна! — промовив у неї за спиною Феноліо. — Тут така спека, що можна розтопитися.

Меґі сіла на ліжко поруч із ним.

— Я втечу! — прошепотіла вона. — Як тільки стемніє.

Старий недовірливо глянув на неї, потому рішуче захитав головою:

— Чи ти з глузду з’їхала? Це надто небезпечно!

За дверима в коридорі все ще бурчав Пласконіс.

— Скажу, що хочу в туалет. — Меґі притисла до себе свого заплічника. — А тоді дремену!

Феноліо взяв її за плечі.

— Ні! — ще раз прошепотів він із притиском. — Тільки не це! Що-небудь придумаємо. Придумувати — моя професія, невже ти забула?

Меґі стисла вуста.

— Гаразд, гаразд, — промурмотіла вона, потім підвелася й знов ступила до вікна.

Надворі вже спадали сутінки.

«І все ж таки я спробую, — міркувала вона, тоді як Феноліо в неї за спиною, зітхнувши, випростався на вузенькому ліжку. — Вони не зроблять з мене наживку! Я втечу ще доти, як вони впіймають Мо».

Очікуючи, поки стемніє, Меґі вже всоте відганяла думку, що знов і знов лізла в голову: «Де ж Мо? Чому його й досі немає?»

Легковажність

— Отже, ти гадаєш, що це пастка? — спитав граф.

— Для мене все — пастка, поки я не знайду доказів протилежного, — відповів принц. — Тим-то я поки що й живий.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

Спека не спала навіть після того, як зайшло сонце. У темряві не відчувалося жодного повіву вітру, і коли Вогнерукий знову пробирався до Каприкорнового села, над пожухлою травою витанцьовували лише світлячки.

Цієї ночі на автостоянці тинялося двоє вартових, і навушників не було в жодного. Отож Вогнерукий вирішив прокрастися до Каприкорнового будинку іншим шляхом. На другому боці села були вулички, понад сто років тому вщент зруйновані землетрусом; усі до одного мешканці звідти вже давно вибралися, і відновлювати там будинки Каприкорн навіть не намагався. Ті вулички були завалені уламками стін, і хоч минуло вже стільки років, тут і досі час від час щось падало, і Каприкорнові люди уникали цієї частини села, де за поіржавілими дверима на столах деінде ще стояв брудний посуд давно зниклих господарів. Прожекторів тут не було, і навіть вартові зазирали сюди не часто.

На вуличці, якою пробирався Вогнерукий, горами лежали уламки обпалої покрівельної дранки й каміння. Воно раз у раз вислизало в нього з-під ніг, і тоді він напружено вслухався в темряву, потерпаючи, що цей шум приверне чиюсь увагу. І коли це вже вкотре сталося знов, серед руїн раптом вигулькнула постать вартового. Вогнерукий сховався за сусідньою стіною, від страху в роті у нього пересохло. На стіні одне побіля одного тулилися ластів’ячі гнізда. Вартовий наближався, щось мугикаючи собі під ніс. Вогнерукий його впізнав, той чоловік служив у Каприкорна вже чотири роки. Баста завербував його в якомусь селі, десь далеко звідси. Каприкорн жив не завжди тут, серед пагорбів. Були й інші місця: самотні села, як оце, покинуті будинки, занедбані садиби, навіть замок. Але щоразу наставав день, коли тенета страху, що їх так уміло плів Каприкорн, рвались, і ним зацікавлювалася поліція. Коли-небудь таке станеться й тут.

Вартовий став і прикурив сигарету. В ніс Вогнерукому потягло димом. Він відвернувся й побачив кішку, білу й худу-худющу. Вона заклякло сиділа серед каміння й витріщалася на нього зеленими очима. «Цсс! — хотів був цикнути він. — Невже ти мене злякалась? Боятися треба отого, що з рушницею. Спершу він застрелить тебе, а потім настане й моя черга!» Зелені очі невідривно стежили за ним. Білий хвіст почав помахувати туди-сюди. Вогнерукий дивився на свої вкриті пилюгою черевики, на якусь погнуту залізяку серед каміння — тільки не на кішку. Тварини не люблять, коли дивишся їм просто в очі. Ґвін у таких випадках щоразу ошкірював свої гострі, як голки, зуби.

Чоловік, не випускаючи з рота сигарету, знов замугикав. Нарешті, коли Вогнерукому вже почало здаватися, що він просидить за цією розваленою стіною все своє життя, вартовий відвернувся й почвалав своєю дорогою. Вогнерукий не зважувався поворухнутись, поки не стихли кроки. Коли він підвівся й випростав ноги, кішка, зашипівши, кинулася геть, а він ще довго стояв серед мертвих будинків, чекаючи, поки перестане калатати серце.

Не натрапивши більше на жодного вартового, Вогнерукий переліз через Каприкорнів мур. В обличчя йому війнуло таким пряним запахом чебрецю, який звичайно буває лише вдень. Цієї паркої ночі все тут, здавалося, розливало духмянощі, навіть помідори й салат. На грядці перед самим будинком росли якісь отруйні кущі. Їх доглядала сама Сорока. Не одна смерть у селі пахла олеандром чи блекотою.

Вікно кімнати, де спала Реза, було, як завжди, відчинене. Коли Вогнерукий цявкнув, як розлючений Ґвін, у вікні майнула рука й відразу зникла. Чекаючи на Резу, Вогнерукий прихилився до заґратованих дверей. Небо над головою було рясно всіяне зорями, і для темряви місця, здавалося, просто не лишалось. «Вона запевне вже що-небудь довідалася, — міркував він. — Але що, коли Каприкорн сховав книжку в одному зі своїх сейфів на гроші?»

Двері за ґратами прочинилися. Вони щоразу рипіла так, немовби скаржилися, що їх потурбували серед ночі. Вогнерукий обернувся й побачив незнайоме обличчя. Це була молода дівчина, років п’ятнадцятьох-шістнадцятьох, з іще пухкенькими, мов у дитини, щоками.

— А де Реза? — Вогнерукий учепився руками в ґрати. — Що з нею?

Від переляку дівчина остовпіла. Вона дивилася на його рубці так, наче зроду не бачила порізаного обличчя.

— Це вона тебе послала? — Вогнерукому так і хотілося стромити руку крізь ґрати