Чорнильне серце - Корнелія Функе
Вогнерукий узяв із землі плаского камінця, поманив до себе Фарида й пожбурив камінця вздовж вулиці. Ніде ніщо не ворухнулося. Вартовий, як Вогнерукий і сподівався, робив обхід, тож чоловік прослизнув до високого муру, за яким був Каприкорнів садок: плодові дерева, городина, духмяні кущі, сховані за огорожею від холодного вітру, що іноді віяв із сусідніх гір. Вогнерукий нерідко заходив сюди порозмовляти зі служницями, які пололи бур’ян на грядках. Прожекторів у садку не було, вартових теж (кому ж спаде на думку красти тут городину?!), а до будинку з двору вели тільки заґратовані двері, що їх на ніч замикали. А ще відразу за муром стояла собача будка, та вона була порожня. Собаки не повернулися з пагорбів. Вони виявилися розумнішими, ніж Вогнерукий про них думав, а нових Баста вочевидь іще не завів. Нерозумно з його боку. Ні, Баста таки дурень.
Вогнерукий зробив знак Фаридові, щоб той не відставав, і побіг повз старанно доглянуті грядки до заґратованих дверей. Уздрівши важкі ґрати, хлопчик запитливо звів очі на Вогнерукого. Але той у відповідь лише приставив до губів пальця й показав поглядом на вікно на третьому поверсі. Віконниці, чорні, як і сама ніч, були відчинені. Вогнерукий нявкнув, та так природно, що йому відповіло одразу кілька кішок. Але за вікном жодного поруху. Вогнерукий тихенько лайнувся, якусь хвилю ще прислухався до темряви, а тоді різко скрикнув хижим птахом. Фарид здригнувся й припав до стіни. Цього разу за вікном почулося шарудіння, й через підвіконня перехилилася жінка. Вогнерукий помахав рукою їй, вона помахала йому — і зникла.
— Чого витріщився?! — прошепотів Вогнерукий, помітивши стривожений Фаридів погляд. — Їй можна довіряти. Багато хто з цих жінок важким духом дихає на Каприкорна та його людей, а декотрі взагалі попали сюди не з власної волі. Але всі вони бояться Каприкорна. Бояться втратити роботу, бояться, що він спалить їхній родині дах над головою, якщо вони розповідатимуть про нього й про те, що тут твориться. Бояться, що Каприкорн нашле на їхніх рідних Басту з ножем… А Резі нічого боятися: сім’ї вона не має. — «Уже не має», — додав він подумки.
Двері за ґратами відчинились, і на порозі постала жінка з вікна — Реза. Її стривожене бліде обличчя обрамляли темно-русяві коси.
— Як справи? — Вогнерукий ступив до ґрат і простяг крізь залізні прути руку.
Реза, всміхнувшись, потисла її й кивком голови показала на хлопчину.
— Це Фарид, — стиха пояснив Вогнерукий. — Він до мене, так би мовити, прибився. Але йому можна довіряти. Каприкорна він любить не більше, ніж ми з тобою.
Реза кивнула, а тоді, докірливо поглянувши на Вогнерукого, похитала головою.
— Так, я розумію: те, що я сюди повернувся, з мого боку нерозумно. Але ти чула новину? — У голосі Вогнерукого лунали гордощі, і він їх не приховував. — Вони гадали, зі мною можна робити що завгодно. Але це не так! Один примірник книжки все ж таки лишився, і я його знайду! Не поглядай так на мене! Чи знаєш ти, де Каприкорн його ховає?
Реза похитала головою. Позад них почулося шарудіння, і Вогнерукий різко обернувся. Але то миша прошмигнула в тиші через двір. Реза дістала з кишені халата аркуш паперу й олівець. Вона писала повільно й ретельно, знаючи, що Вогнерукому легше читати великі літери. Вона сама ж і навчила його писати й читати, щоб вони могли спілкуватися.
Як завжди, Вогнерукий збагнув не відразу, що означали літери в нього перед очима. Він щоразу пишався собою, коли ті значки, схожі на павуків, нарешті складалися в слова і йому щастило розгадати їхню таємницю.
— «Я пошукаю», — тихо прочитав Вогнерукий. — Гаразд. Але будь обережна. Я не хочу, щоб ти ризикувала своєю гарненькою голівкою. — Він знов опустив погляд на записку. — А що означає: «Бастині ключі тепер у Сороки»?
Він повернув їй записку. Фарид не міг відвести погляду від Резиної руки, немовби перед його очима хтось творив чари.
— Схоже, тобі доведеться навчити і його! — прошепотів Вогнерукий крізь ґрати. — Бачиш, як він у тебе втупився?
Реза підвела голову й усміхнулася до Фарида. Той збентежено відвів погляд. Реза зробила пальцем коло довкруж свого обличчя.
— Хочеш сказати, він гарний хлопчина? — Вогнерукий насмішкувато скривив вуста, а зніяковілий Фарид уже не знав, куди подіти очі. — А я? Гарний, як місяць? Гм, вже й не знаю, що про такий комплімент думати. Чи ти маєш на увазі, в мене стільки ж рубців на обличчі, як на місяці?
Реза затисла собі долонею рота. Розсмішити її було не важко, вона сміялась, як маленька дівчинка. Лише тоді можна було почути її голос.
Зненацька ніч розпанахали постріли. Фарид з переляку аж присів під муром. Вогнерукий підвів його на ноги й прошепотів:
— Не бійся! То вартові знову стріляють у котів. Вони завжди так розважаються, коли їм стає нудно.
Фарид недовірливо подивився на нього, але Реза спокійно писала собі далі.
— «Вона забрала в нього ключі, — прочитав Вогнерукий. — Щоб покарати його». Ну, Басті це буде, звісно, не до шмиги. Тими ключами він так пишався, неначе йому доручили оберігати зіницю Каприкорнового ока.
Реза вдала, ніби дістає з-за паска ножа, і так насупилася, що Вогнерукий мало не зареготав. Він хутко роззирнувся навсібіч, але тут, у дворі за високим муром, було тихо, як на кладовищі.
— О-о, уявляю собі, як тепер Баста казиться! — прошепотів він. — Бідолаха зі шкури лізе, щоб догодити Каприкорнові, ріже людям горлянки, нівечить обличчя, і отака йому за це дяка…
Реза ще раз узялася за олівець. І знову Вогнерукий нестерпно довго розшифровував її чітко написані літери.
