Чорнильне серце - Корнелія Функе

Вогнерукий прогнав муху з бінокля.

— Я піду сам. Ти зостанешся і стерегтимеш речі.

— Ні!

— Так. Бо це небезпечно. Я хочу там декого навідати, а для цього мені доведеться пробратися у двір за Каприкорновим будинком.

Фарид звів на нього вражений погляд. Його чорні очі іноді дивилися так, неначе їм уже надто багато довелося побачити.

— Ти здивований, еге? — промовив Вогнерукий, тамуючи усмішку. — Ти, мабуть, і не думав, що в Каприкорновому домі я маю друзів.

Хлопчина стенув плечима й подивився в бік села. На стоянку саме завернув запорошений ваговоз. У відкритому кузові стояли дві кози.

— Ще хтось із селян лишився без кіз, — пробурмотів Вогнерукий. — І добре зробив, що віддав, а то ще до вечора на дверях його хліва висіла б записка.

Фарид подивився на нього, нічого не розуміючи.

— У записці стояло б: «Завтра прокукурікає червоний півень». Крім цього речення, Каприкорнові люди не вміють писати більш нічого. А іноді вони просто чіпляють на дверях дохлого півня. Таке зрозуміє будь-хто.

— Червоного півня? — Хлопчина покрутив головою. — Це що — таке прокляття?

— Та ні! Чорт, ти вже знов як Баста. — Вогнерукий тихенько засміявся.

З ваговоза вийшли Каприкорнові люди. Той, що нижчий, ніс два напхом напхані пластикові мішечки, другий стягував з кузова кіз.

— Червоний півень — це вогонь. Вогонь, який чорні куртки пускають у селянські хліви й на оливкові дерева. Іноді червоний півень заспіває й на горищі або, коли хтось виявився аж надто непіддатливий, і в кімнаті з дітьми. Майже в кожної людини є щось таке, що їй особливо дороге.

Ті двоє потягли кіз у село. Один із них був Кокерель — Вогнерукий здогадався про це з того, що той припадав на одну ногу. Вогнерукий уже не раз запитував себе, чи знає Каприкорн про всі оці дрібні оборудки своїх людей. Може, вони час від часу просто працюють на власну кишеню?

Фарид упіймав у пригорщу коника й розглядав його в щілину поміж пальцями.

— І все ж таки я піду з тобою, — сказав він.

— Ні.

— Я не боюся!

— Тим гірше.

Після того, як вони втекли від Каприкорна, той звелів поставити прожектори — перед церквою, на даху свого будинку й на автостоянці. Тож тепер лишитися непоміченим було ще тяжче. Вогнерукий першої ж таки ночі прокрався в село, замастивши сажею своє порубцьоване обличчя, щоб його не впізнали.

Охорону Каприкорн також посилив — мабуть, через скарби, які йому добув Чарівновустий. Звичайно, він уже давно сховав їх до підвалу в будинку, надійно замкнувши у важких, зумисне поставлених там сейфах. Каприкорн був чоловік скупий. Він збирав свої багатства, мов той дракон із казки. Часом він надівав перстень собі на палець чи ланцюжок на шию служниці, яку саме вподобав. Або посилав Басту придбати йому нову мисливську рушницю.

— З ким ти хочеш побачитись?

— Це тебе не стосується.

Фарид випустив з долоні коника. Той притьма поскакав геть на незграбних оливково-зелених лапках.

— З однією жінкою, — сказав Вогнерукий. — Однією з Каприкорнових служниць. Вона вже якось була мені допомогла.

— З тією, чий знімок ти носиш у заплічнику?

Вогнерукий опустив бінокля.

— А ти звідки знаєш, що я ношу в заплічнику?

Фарид увібгав голову в плечі. Він, схоже, звик діставати на горіхи за кожне необачне слово.

— Я шукав сірники.

— Ще раз дізнаюся, що ти порпався в моєму заплічнику, скажу Ґвінові повідкушувати тобі пальці.

— Ні, Ґвін мене не кусатиме! — усміхнувся хлопчина.

Він мав рацію. Куниця любила його до нестями.

— А де це, власне, та шкодлива бестія шастає? — Вогнерукий обвів поглядом дерева. — Я Ґвіна від учора не бачив.

— Мені здається, він знайшов собі подругу.

Фарид ворушив паличкою сухе листя, що встеляло землю під деревами. Уночі його шарудіння викаже будь-кого, хто спробує нечутно підкрастися до їхньої схованки.

— Якщо ти не візьмеш мене з собою, — проказав хлопчина, не підводячи очей на Вогнерукого, — то я сам піду за тобою назирці.

— Якщо підеш за мною назирці, я дам тобі такого бобу, що не знатимеш, на яке місце сісти!

Фарид похнюпив голову й байдуже втупився в свої босі ноги. Потім перевів погляд на розвалені стіни, за якими вони влаштували схованку.

— І не чіпляйся більше до мене з духом отої старої! — роздратовано кинув Вогнерукий. — Скільки тобі ще казати? Уся небезпека там, у селі. Якщо боїшся темряви, розклади багаття у виярку.

— Духи вогню не бояться, — ледве чутно промовив Фарид.

Вогнерукий зітхнув і зліз зі свого спостережного пункту. Цей хлопчина й справді був не кращий від Басти. Щоправда, проклять, сходів і чорних котів він не боявся, зате йому скрізь ввижалися духи, і не лише отієї старої жінки, закопаної в твердій землі десь неподалік. Ні, Фарид бачив цілі юрмища духів: злі, мало не всемогутні створіння, що виривають у нещасних смертних хлопчиків з грудей серце й пожирають його. Фарид просто не вірив Вогнерукому, коли той казав, що духи не прийшли разом із ним, що він лишив їх там, у книжці, вкупі з розбійниками, які били його руками й ногами. Якщо сьогодні вночі він зостанеться тут сам, то, чого доброго, ще помре зо страху.

— Ну, гаразд, — зітхнув Вогнерукий, — підеш зі мною. Але щоб мені й не писнув, зрозумів? Бо там унизу — не духи, а живі люди з ножами й рушницями.

Фарид із вдячністю обхопив Вогнерукого своїми худенькими руками.

— Гаразд, годі вже, годі! — різко кинув Вогнерукий, відтручуючи хлопця. — Покажи краще, як ти навчився стояти на одній руці.

Фарид одразу послухався. З почервонілим від напруження обличчям він утримував рівновагу спершу на правій руці, потім на лівій, випроставши вгору босі ноги. Через три секунди він, гойднувшись, упав просто на цупке листя чистцю, але вмить підхопився й став на руку знов.

Вогнерукий сів під деревом.

Пора було якось відчепитися від хлопчини. Але як? У собаку можна запустити камінцем чи двома. А в хлопчика?.. І чому він не лишився з Чарівновустим? Той краще вмів наглядати за дітьми. Зрештою, то він вичитав Фарида в цей світ. Але ж ні, хлопчина побіг хвостиком саме за ним, Вогнеруким.

— Піду пошукаю Ґвіна, — промовив він і підвівся.

Фарид мовчки рушив услід за Вогнеруким.

Повернення

Вона розмовляла з королем і в глибині душі сподівалася, що той заборонить синові від’їздити на прогулянку. Але король сказав:

— А знаєш, люба моя, таки правду кажуть: пригоди потрібні навіть дітям. Пригоди можуть ввійти людині