Чорнильне серце - Корнелія Функе

Меґі похитала головою.

— Його тут немає, — глухо відповіла вона. — Уже давно.

Отже, Вогнерукий їх усе ж таки не зраджував. Цього разу ні. І вислизнув у Басти з-під носа. Меґі ледве стрималася, щоб не всміхнутись.

— Ви спалили книжки Елінор! — вигукнула вона, притискаючи до себе Піппо, який від страху не міг вимовити й слова. — Ви про це ще пошкодуєте!

— Та невже? — Баста зловтішно посміхнувся. — Це ж чому? А Кокерель дістав від цього ще й яку насолоду! А тепер годі розбалакувати, у нас обмаль часу. Оцей ось малюк… — (Піппо відсахнувся від вказівного пальця Басти, наче від ножа), — розповів нам дивовижні речі про одного дідуся, що нібито пише книжки, й про книжку, якою твій батько страшенно цікавився.

У Меґі підкотився клубок до горла. Ох, дурненький Піппо! Дурненький, язикатий маленький Піппо…

— Ти що, язика проковтнула? — гримнув на неї Баста. — Чи мені ще раз гарненько стиснути цьому малому його хирляву шию?!

Піппо заплакав, ткнувшись обличчям у светр Мо, в якому все ще була Меґі. Вона заспокійливо погладила його кучеряву голівку.

— Книжки, яку ти маєш на увазі, в його діда немає! — крикнула вона Басті. — Ви давно її вкрали!

Від ненависті голос її охрип, голова від думок ішла обертом. Їй хотілося копнути Басту ногою, загнати йому в черево його ж таки ножа — отого новенького блискучого ножа, що стримів у нього за паском.

— Украли? Це ж треба! — Баста ошкірив зуби і обернувся до Пласконоса: — Та краще ми переконаємося в цьому самі, чи не так?

Пласконіс неуважно кивнув головою і роззирнувся.

— Гей, ти чуєш?

З-під ліжка почулося якесь шарудіння. Пласконіс став навколішки, відгорнув простирадло, що звисало з ліжка, й заходився штурхати цівкою рушниці під ліжком. Звідти, зашипівши, вискочила сіра кішка, й не встиг Пласконіс схопити її, як вона вп’ялася кігтями в його потворне обличчя. Він скрикнув від болю й підхопився на ноги.

— Я їй в’язи скручу! — загорлав він. — Я відірву їй голову!

Меґі хотіла була перепинити йому дорогу, коли він кинувся за кішкою, але Баста її випередив.

— Нічого ти їй не зробиш! — шикнув він на Пласконоса, тоді як сіра шмигнула під шафу. — Убивство кішки накликає біду! Скільки тобі казати?

— Усе це забобони! Недоумкуваті забобони! Я скрутив в’язи вже не одній такій бестії! — огризнувся Пласконіс, притискаючи долоню до закривавленої щоки. — А хіба через це я мав більше бід, ніж ти? Своїм базіканням ти часом хоч кого з розуму зведеш! То не наступай на тінь, бо накличеш біду, то не взувай спершу лівого чобота, бо теж накличеш біду… Чорт, від твоєї балаканини здохнути можна!

— Стули писка! — гримнув на нього Баста. — Якщо тут хтось забагато й патякає, то це ти! Веди дітей до дверей!

Піппо вчепився в Меґі, але Пласконіс потяг обох у коридор.

— Чого ревеш?! — гаркнув він на малого. — Зараз підемо в гості до твого діда!

Поки вони дибцяли за Плосконосом, Піппо ні на мить не відпускав руку Меґі. Він так міцно стискав її долоню, що його коротенькі нігтики глибоко повпиналися їй у шкіру. «І чому тільки Мо мене не послухав? — думала Меґі. — Краще було б поїхати додому…»

Злива не вщухала. Краплі котилися по обличчю й за комір Меґі. На вуличках не траплялося жодної душі — допомогти їм не було кому. Баста ступав відразу за нею, вона чула, як він стиха проклинав дощ. Коли вони прийшли до будинку Феноліо, черевики в Меґі промокли наскрізь, кучері в Піппо поприлипали до чола. «Може, Феноліо немає вдома!?» — з надією подумала дівчинка. І не встигла вона запитати себе, що в такому разі робитиме Баста, як пофарбовані в червоне двері відчинилися. Перед ними стояв Феноліо.

— Ви що, з глузду з’їхали?! — напустився він на дітей. — У таку негоду вештатися вулицями! Я вже зібрався був шукати вас. Заходьте, та швидше!

— А нам можна?

Баста з Пласконосом стояли під самими дверима, попритискавшись спинами до стіни, щоб Феноліо не відразу їх помітив. Але тепер Баста виріс із-за спини Меґі й поклав руки їй на плечі. Феноліо сторопіло втупився в нього, а Пласконіс тим часом ступив наперед і поставив ногу в прочинені двері. Піппо спритно, мов білочка, прошмигнув повз нього й зник у будинку.

— Це хто? — Феноліо глянув на Меґі так докірливо, немовби вона привела сюди двох незнайомців з власної ініціативи. — Батькові друзі?

Меґі втерла мокре від дощу обличчя й відповіла старому таким самим докірливим поглядом.

— Ти, власне, маєш знати їх краще, ніж я, — сказала вона.

— Знати? — Феноліо втупився в неї, нічого не розуміючи. Потім знов придивився до Басти — і обличчя в старого скам’яніло. — Боже праведний! — пробурмотів він. — Не може бути!

Із-за спини в нього визирнула Паула.

— А Піппо плаче! — сказала вона. — Сховався в миснику й плаче.

— Іди до нього, — промовив Феноліо, не зводячи очей з Басти. — Я зараз прийду.

— Басто, ми ще довго стовбичитимемо тут надворі? — невдоволено пробурчав Пласконіс. — Нам що, самим удиратися?

— Баста! — проказав Феноліо, не сходячи з порога.

— Атож, саме так мене й звати, старий! — Щоразу, коли Баста посміхався, його очі оберталися на дві щілини. — Ми прийшли, бо в тебе є те, що нас страшенно цікавить… Одна книжка.

Ще б пак! Меґі мало не розсміялася. Баста анічогісінько не розумів! Він не знав, хто такий Феноліо. Та й звідки йому було знати? Звідки він міг довідатися, що його придумав цей старий чоловік: створив із чорнил та паперу і його самого, і його обличчя, й ножа, і його злість.

— Годі розпатякувати! — гаркнув Пласконіс. — Цей дощ мені вже вуха заливає! — Він відіпхнув Феноліо, мов набридливу муху, вбік і протиснувся повз нього до будинку.

Баста, підштовхуючи поперед себе Меґі, рушив услід. На кухні в миснику все ще схлипував Піппо. Паула стояла поряд і крізь причинені дверцята втішала малого. Коли на кухню ступив Феноліо з незнайомцями, вона хутко обернулась і насторожено втупилася в Пласконосове обличчя. Воно було, як завжди, похмуре — здавалося, всміхатися Пласконіс узагалі не вміє.

Феноліо сів за стіл і мовчки поманив до себе Паулу.

— Отже, де книжка? — запитав Баста, обводячи поглядом кімнату.

Але Феноліо був надто вражений появою тих, кого сам-таки й створив, і не відповідав. Він не міг відвести погляду насамперед від Басти, так наче не вірив власним очам.

— Я ж бо сказала: ніякої книжки тут уже немає! — відповіла замість нього Меґі.

Баста вдав, ніби не почув, нетерпляче зробив знак Пласконосові